Читати книгу - "Земля Санникова"

тільки чотири центральні стовпи з частиною даху. Багром намацали під водою купу землі й придавлені нею деревини.

— Але ніде жодної ознаки людей! Ми не можемо бачити їх серед дерев, але вони повинні були помітити нас і закричати, — сказав Горюнов. — Давайте покричімо самі!

Почали гукати Амнундака, Микиту, жінок, імена яких знали. Але ніхто не відгукувався. Мертва тиша панувала навкруг.

— Не могли ж усі потонути. Хтось урятувався б на дереві, на даху нашої землянки, — сказав Ордин.

— Очевидно, встигли піти звідси. Треба шукати їх далі. Можливо, вода піднімалася так повільно, що вони могли спокійно відходити, — припустив Горюнов.

— Не зовсім схоже на це, — заперечив Ордин. — Якби вони йшли, не кваплячись, не залишили б одяг й ковдру — речі найпотрібніші взимку.

Попливли далі каналом, який вів до наступного стійбища, що знаходилося кілометрів за два. На галявині побачили землянку, правда, напіврозвалену, але яка піднімалася ще на половину своєї висоти над водою. Горюнов замірив глибину, виявилося метрів півтора.

— Ну, тут уже люди потонути не могли! — вигукнув він. — Очевидно, ця частина улоговини занурилася менше.

Під’їхавши до землянки, зазирнули через бік, що розвалився, усередину: на воді плавали тільки дрібні предмети, ганчір’я, недогарки, сміття, але одягу не було видно.

— Тутешні мешканці встигли все цінне забрати, — сказав Ордин. Оглянули найближчі дерева, знову покричали — їм відповіло тільки каркання зграї ворон, які скупчилися на найближчих деревах, мабуть, чекаючи на спад води.

Дослідили ще дві наступні галявини зі стійбищами; землянки були зруйновані або напівзруйновані, але людей ніде не було; глибина води зменшилася вже до метра й менше; подекуди байдара натикалася в каналах на стовбури дерев, що впали, і доводилося пливти обережно.

— Я гадаю, що ми можемо припинити наші пошуки, — сказав Горюнов. — Усі онкілони врятувалися, устигли відступити в північну частину улоговини, яку, очевидно, не затопило. Отже, надавати допомогу нікому, а якщо ми під’їдемо до сухої місцевості й зустрінемо там онкілонів, то можемо потрапити в неприємне становище.

— А можливо, далі глибина знову почне збільшуватися й ми там знайдемо людей, захоплених водою під час утечі, яким потрібна допомога? — припустив Ордин. — Доведемо пошуки до кінця, щоб сумління не докоряло нам.

Горюнов поступився, і попливли далі. Але на наступній галявині байдара почала де-не-де сідати на мілину й із води виступали стебла трави, очерету, тростини навколо колишнього озерця. У каналі за галявиною глибина була всього в півметра й менше, а попереду видно було, що його ледь вкрито водою.

— На наступній галявині можемо натрапити на онкілонів, — заявив Горюнов.

— Ваша правда. Он видно навіть дим багать над лісом, а це доводить, що вони на сухому місці, — підтвердив Ордин. — Мабуть, почуємо й голоси.

Він припинив веслувати й прислухався: із того боку, звідки піднімався димок, справді час від часу лунали людські голоси.

— Унаслідок землетрусу й повені онкілони переселилися в північну частину улоговини, де продовжуватимуть свій попередній спосіб життя, — сказав Горюнов.

— А через те, що грілка поновилася, судячи з двох озер, що пузиряться, як ми бачили, — додав Ордин, — то нам хвилюватися про долю онкілонів нічого. Проте повернутися до них і в разі якихось нещасть знову потрапити під підозри й ризик зробитися полоненими буде нерозумно… Якщо море буде надто відкритим і не дозволить нам переправитися, ми можемо повернутися на уступ і чекати там холодів, маючи поблизу паливо й корм для собак, але подалі від онкілонів, відділені від них водою. Тільки от Горохова залишаємо напризволяще; тепер він, мабуть, змінив своє рішення.

— Горохов, може, вже на уступі, — заперечив Горюнов. — Якщо повінь похитнула його думку про хороше життя тут, він міг скористатись берестянкою й у метушні поплисти до нас один чи з дружиною. Він знає, де берестянку сховано на озері, тому що часто користувався нею для рибальства. До завтрашнього ранку ми його чекатимемо, як було домовлено.

Під час цієї розмови відпочили й попливли назад, але для прискорення забралися знову на окраїну улоговини, щоб не плутатися по галявинах і каналах. І все ж таки на зворотний шлях витратили чотири години. Пропливаючи повз колишнє священне озеро, переконалися, що притік води із жерла ще тривав, але був дуже слабкий, — очевидно, рівні майже вирівнялися. Глибина в цьому місці була понад три метри, багор не сягав дна. Поруч із заметом за час їхньої відсутності вода сильно прибула, і глибина була тут більш як два метри.

Ті, хто залишився на уступі, зустріли товаришів біля початку крижаних сходів, щоб допомогти їм висаджувати врятованих.

— Ви нікого не привезли? — вигукнув Костяков із подивом.

— Тільки марно проїхалися? — додав Нікіфоров.

— Усі, усі потонули? — прошепотіла Аннуїр, збліднувши. Ордин, звичайно, заспокоїв її.

— Ось єдині утопленики, яких ми знайшли, — пожартував Горюнов, витягаючи з байдари жіночі костюми й передаючи їх Аннуїр.

Об’єднаними зусиллями втягли байдару нагору; із підйомом її на уступ довелося возитися, бо за день урвище над заметом збільшилося до двох з половиною метрів, тому що замет, який омивала вода, почав розповзатися, або ж тому, що дно улоговини продовжувало повільно опускатися. Для більш зручного сполучення казак уже влаштував сходи з льодових брил.

За обідом розповіли одне одному події доби. Троє тих, хто залишився, проклали стежку-сходи на урвище над уступом і побували вже нагорі, бачили досить близько відкрите море. Але несподівано, скоро після від’їзду решти товаришів, на замет зі сходами вилізли з води два величезні ведмеді й почали підніматися нагору, очевидно розраховуючи врятуватися від повені разом із людьми на уступі. Таке сусідство, звичайно, було дуже небажаним, і довелося зустріти клишоногих пострілами: один упав на заметі й скотився до води, другого вбили вже на уступі. Запас свіжого м’яса на дорогу виявився дуже до речі.

У ковдрі й жіночому одягу, який Ордин виловив із землянки, Аннуїр упізнала речі Аннуен.

Катастрофа

Перед заходом сонця Горюнов і Ордин піднялися на урвище подивитися, що робиться ззовні улоговини, стіни якої обмежували їхній кругозір протягом усього літа. Вкритий суцільно снігами — неначе літа й не було — південний схил Землі Санникова спускався полого до моря, усе ще скутого льодами кілометрів на п’ять від підніжжя. Але далі видно було широкий, до південного обрію простір відкритої води, по якій плавали крижини й цілі льодові поля. Для переїзду в байдарі це море було занадто широким; байдара не могла вмістити всіх людей, вантаж і собак. Доводилося або чекати, поки осінні морози скують море й звузять відкриту воду, або йти на схід, сподіваючись, що там льоди тягнуться