Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"

бари, і тоді нам не зали-

шиться нічого іншого, як спробувати домовитися

з ними, сказати — ми теж виростали на цих вулицях,

тому не обов’язково знищувати нас першими,

принаймні ще одну зиму ми могли б перебути разом

під ударами гарячих зірок, котрі падають в кавники

і склянки з вином, коли хтось із нас першим упаде

під цими ударами, ми скинемо його тіло в канали,

прив’язавши до нього друкарську машинку або старі

телефонні довідники, щоби його тягло по дну

в напрямку наповнених темрявою лабіринтів.

Вони не можуть нас позбутись, дивись, доки ми не

сприймаємо їх всерйоз, вони мають із нами

рахуватись.

Але, дивлячись на світ, ти бачиш усе,

крім того, що баче той,

хто дивиться на тебе.

Якщо ми не підемо звідси першими, то обов’язково підемо останніми,

оскільки крім нас тут взагалі нікого немає.

В цій історії все зводиться

до того, чи знайдеться хтось,

хто устигне помітити наше зникнення, хто

впізнає за позивними радіостанцій сигнал

про початок смерті. Весь наш

кримінал і вся наша вулична солідарність

розсипляться під тиском

сталевого неба, яке монтується просто над нами.

Позбувшись нас, вони позбудуться

власного спокою, велика рівновага,

закладена в це життя політиками і шарлатанами,

рушиться з кожною

смертю, з кожним убитим шулером

і серійним убивцею, тонучи в

каналах і розчиняючись у повітрі,

ми з тобою можемо лише

поспівчувати тим, хто залишиться, —

оскільки по нашому зникненні і

проклятті, по нашому відлученні від їхніх мереж,

у тому місці, де

знаходилось наше з тобою життя,

буде знаходитись наша з тобою

смерть, з якою їм усім доведеться тепер рахуватись.

8. Скажи монстрам до побачення

Юра Зойфер, який народився на власній фабриці

і навчався іноземних мов від дресированих папуг

у батьківській конторі,

згадував згодом, що єдине, чого він

навчився в дитинстві, — це подорожі, коли

доводиться спати в одязі, тижнями живучи

в черговому порту,

займаючи разом із щурами

та цирковими мавпами

найкращі місця в трюмах, він

виловлював на ходу рибу з чорної води, розмовляв із монстрами,

котрі вилітали зі снів пасажирів третього класу.

Юра Зойфер говорив:

риби у воді — це як метафори в мові.

Згодом, товаришуючи з найнебезпечнішими

представниками суспільства і міняючи

марксистські листівки на кольорові камінці

й олов’яних солдатиків,

він часто сидів у їдальнях для безпритульних,

ховався по нічліжках,

організованих Червоним Хрестом,

виводив на площі циркових тварин

і проводив свою агітацію.

Запам’ятайте ці дні, говорив він публіці,

збираючи з них монети, запам’ятайте —

цирк, революція і кабаре

врятують наші міста

від апокаліпсису.

Одного разу, незадовго перед арештом, засинаючи

на порожніх мішках з-під військової кореспонденції і

обмотавши горла своїх застуджених тварин

старими газетами, він побачив таку річ —

ніби він стоїть перед широко відчиненими дверима

зали очікування, на якомусь вокзалі, в натовпі

невідомих йому людей, і не може вийти назовні,

сонячне світло засліплює їх усіх, і вони

штовхаються, не маючи змоги вийти, усі ці

клоуни і терористи з паперовими бомбами,

самогубці з усіми своїми хворобами, акторки із

порнофільмів, ветерани з притулків, банди сербів,

делегації турків, команди найманців, групи

повстанців, працівники залізничної станції,

пасажири, які випадали назовні з вагонів, які тягли

на собі зіпсовані друкарські машинки і патефони,

картонні колони, паперові рулони, рештки

розбитого реквізиту, які вони змушені усюди

возити на власних горбах, ніби скрині з дарами,

намагаючись вирватись крізь відчинені брами.

І тоді, прокинувшись, він написав —

Ось мої сни, які я щоранку пригадую,

ось моє радіо, наповнене пропагандою,

і чим вона доступніша і голосніша —

тим страшнішою буде тиша.

Частина третя

Солодкі ножі м’ясорубки

Солодкі ножі м’ясорубки

Ну, і звісно, не лишається нічого, крім спогадів. Далі починаєш давати собі з ними раду, повертаєшся до них, упорядковуєш і класифікуєш, говорячи сам до себе: спогади — це найкраще, що в мене є, пам’ять насправді прикольна фішка, прикольніша за секс, особливо — хороша пам’ять. І особливо — за підлітковий секс. Так чи інакше все зводиться саме до нього — до сексу, себто навіть до чогось інтимнішого за секс, до якихось деталей, які запам’яталися найкраще. Очевидно, це і є ностальгія, у всякому разі — я її розумію саме так.

Ностальгія, ця велика механічна м’ясорубка, крізь яку пропускаєш серце, нирки і легені, пропускаєш і береш до рук рожевий фарш свого серцебиття, який продовжує битись за щось своє, незалежно від тебе. Ностальгія — нездорове почуття провини перед собою,