Читати книгу - "Homo Deus"

слідуватиме їм. Це не завжди легко зробити. Щоб звернутися до моїх почуттів, я мушу відфільтрувати порожні пропагандистські гасла, нескінченну брехню безжальних політиків, оглушливий шум, який створюють хитрі рекламники, і експертні думки найнятих учених мужів. Мені треба ігнорувати всі ці махінації й звернутися лише до мого справжнього внутрішнього голосу. І тоді мій справжній внутрішній голос прошепоче мені у вухо: «Голосуй за Кемерона», чи «Голосуй за Моді», або «Голосуй за Клінтона», чи за ще когось, і я поставлю в бюлетені хрестика навпроти цього імені, — ось так ми й дізнаємося, хто має керувати країною.

У середні віки це могло видаватися верхом дурості. Слідування за почуттями невігласів-простолюдинів навряд чи було надійною основою для важливих політичних рішень. Коли Англію роздирала Війна троянд, ніхто не думав припиняти конфлікт шляхом проведення національного референдуму, у якому кожен телепень і кожна дурепа віддавали б свої голоси за Ланкастера чи за Йорка. Так само, коли Папа Урбан II оголошував Перший хрестовий похід, він не казав, що це воля людей. Це була Божа воля. Політична влада приходила з небес — вона не виростала із сердець та умів смертних людей.

Те, що справедливо для етики й політики, справедливо і для естетики. У середні віки мистецтвом керували об’єктивні мірила. Стандарти краси не відображали поголовного захоплення людей. Радше людські смаки, як вважалося, мали відповідати надлюдським розпорядженням. Це цілком мало сенс у той час, коли люди вірили, що мистецтво надихають надлюдські сили, а не людські почуття. Руками художників, поетів, композиторів та архітекторів, як вважалося, водили музи, ангели й Святий Дух. Дуже часто, коли композитор складав чудовий гімн, йому не діставалося шанування саме тому, що він прирівнювався до звичайного пера. Перо тримали й керували ним людські пальці, які, своєю чергою, тримала і скеровувала рука Бога.

Середньовічні вчені дотримувалися класичної грецької теорії, згідно з якою рух зірок по небу створював небесну музику, що наповнює цілий Всесвіт. Люди насолоджувалися фізичним і психічним здоров’ям, коли внутрішні рухи їхніх тіл і душ перебували в гармонії з небесною музикою, створеною зірками. Отже, людська музика має бути відлунням небесної мелодії космосу, а не відображати ідеї та примхи композиторів з плоті й крові. Найкращі гімни, пісні й мелодії зазвичай приписували не генію людини-творця, а небесному натхненню.

Ці погляди більше не в моді. Нині гуманісти вважають, що єдиним джерелом мистецьких творів та естетичної цінності є людські почуття. Музика створюється й оцінюється нашим внутрішнім голосом, що має слідувати не за ритмами зірок чи наказами муз та ангелів. Адже зірки замовкли, а музи й ангели існують лише в нашій власній уяві. Сучасні митці намагаються звертатися до самих себе і своїх почуттів, а не до Бога. Тож не дивно, що коли ми починаємо оцінювати мистецтво, то вже не віримо ні в які об’єктивні мірки. Замість цього ми знову звертаємося до наших суб’єктивних почуттів. В етиці існує гуманістичне кредо — «якщо відчуваєш, що це добре, — роби». У політиці гуманізм стверджує, що «Виборець знає краще». В естетиці гуманізм переконуй що «краса в очах глядача».

Саме визначення мистецтва зазнає спотворень. У 1917 році Марсель Дюшан придбав звичайний масово продукований пісуар, проголосив його витвором мистецтва, назвав «Фонтаном», підписав і експонував на мистецькій виставці в Нью-Йорку. Середньовічні люди й не подумали б сперечатися про це. Навіщо витрачати кисень на таку пустопорожню нісенітницю? Однак у сучасному гуманістичному світі витвір Дюшана вважається важливою віхою в мистецтві. У численних класах по всьому світу студентам першого року показують зображення «Фонтана» Дюшана, і за знаком вчителя починається пекельний шарварок. Це мистецтво! Ні, це не воно! Так, це воно! У жодному разі! Після того, як студенти випустять пару, учитель скеровує обговорення, запитуючи: «Що ж таке насправді мистецтво? І як ми визначаємо, чи є щось витвором мистецтва?». Після ще кількох хвилин обговорень учитель скеровує клас у правильному напрямку: «Мистецтво — це все, що людина вважає мистецтвом, а краса — в очах глядача». Якщо люди думають, що пісуар — чудовий витвір мистецтва, то так воно і є. Яка вища влада може сказати людям, що вони помиляються? Нині копії твору Дюшана демонструються в деяких найвідоміших музеях світу, у тому числі Музеї сучасного мистецтва Сан-Франциско, Національній галереї Канади, Галереї Тейт у Лондоні й Центрі Помпіду в Парижі. (Ці копії демонструються в галереях музеїв, а не в туалетах.)

Такі гуманістичні підходи справили глибокий вплив і на економічну сферу. У середні віки гільдії контролювали виробничий процес, не залишаючи практично місця ініціативі чи смакам окремих ремісників і споживачів. Теслярська гільдія визначала, яким має бути звичний стілець, гільдія пекарів визначала добрий хліб, а гільдія мейстерзингерів вирішувала, які пісні були першокласними, а які — нісенітницею. Водночас князі й міські ради регулювали зарплатню і ціни, час від часу змушуючи людей купувати встановлені продукти за цінами, що не обговорювалися. На сучасному вільному ринку ці гільдії, ради і князів замінила нова вища влада — вільна воля споживача.

Припустімо, що Toyota вирішує випускати досконалий автомобіль. Створюють комітет експертів з різних галузей: наймають найкращих інженерів і дизайнерів, запрошують найрозумніших фізиків і економістів, та навіть кілька соціологів і психологів. Щоб убезпечитися, вони залучають одного-двох лауреатів Нобелівської премії, актрису — лауреата премії Оскар і кількох всесвітньо відомих акторів. Після п’яти років науково-дослідних робіт вони створюють ідеальний автомобіль. Починається випуск мільйонів машин, які постачають автодилерам по всьому світу. Однак ніхто не купує цей автомобіль. Чи означає це, що споживачі помиляються і не знають, що для них добре? Ні. На вільному ринку споживач завжди правий. Якщо покупці не хочуть його, то це означає, що автомобіль не такий уже й хороший. Не важливо, що університетські професори, священики й мулли проповідують з кожної кафедри чи сцени, нібито це чудовий автомобіль, — якщо споживачі відкинули його, то це поганий автомобіль. Ніхто не має повноважень говорити споживачам, що вони не праві, і навіть небеса забороняють урядам силоміць примушувати своїх громадян купувати конкретну машину проти їхньої волі.

Те, що справедливо для автомобілів, справедливо і для інших продуктів. Послухайте, наприклад, професора Лейфа Андерсона з Уппсальського університету. Він спеціалізується на генетичному вдосконаленні сільськогосподарських тварин: виведенні свиней, що швидше ростимуть, корів, які даватимуть більше молока, і курчат з більшим обсягом м’яса на їхніх кістках. Беручи інтерв’ю для газети Haaretz, репортер Наомі Даром поставила Андерсона перед фактом, що такі генетичні маніпуляції можуть зумовити значні страждання тварин. Уже сьогодні «вдосконалені» молочні корови мають настільки