Читати книгу - "Каравал"

лиш трішки, і побачиш, що я зроблю далі.

— Я тебе вб’ю — закричала Скарлет.

— Може, дати їй заспокійливе? — запитала Телла.

— Ні, гадаю, цього буде досить, — Легенда так туго затягнув останній вузол, що в Скарлет аж сперло дихання.

Раптом двері відчинилися і Легенда знову вдягнув свою маніакальну посмішку — увійшов батько з графом Ніколасом Д’Арсі. Губернатор рішуче крокував вперед, високо піднявши голову й розправивши плечі, ніби був почесним гостем. Графа, здавалось, цікавила лише одна людина — Скарлет.

— Телло! — запанікувала Скарлет.

— Що вони тут роблять? — вперше і на обличчі Телли читався страх.

— Я запросив їх, — Легенда великодушно махнув рукою Скарлет, яка намагалася розплутати мотузку, поки двоє чоловіків підходили ближче.

— Усе. Зв’язали — можна забирати. Як і домовлялись, — промовив Легенда.

— Даніеле, що ти робиш? — прошепотіла Телла.

— Треба було слухатися сестру, — Легенда перейшов на сторону губернатора Драґни та графа Ніколаса Д’Арсі, які підходили ближче до Скарлет.

Граф причепурився з останньої зустрічі. Охайно причесав темне волосся й переодягнувся у темно-червоний фрак. Він дивився згори на Скарлет й хитав головою ніби промовляючи: «Я ж казав!».

— Можна мені лишити мотузку? — поцікавився губернатор. В очах читалася жага помсти.

— Даніеле, скажи їм не наближатись до нас! — кричала Телла.

— Ой, Донателло, — відповів Легенда, — невиправне дурне й уперте дівчисько. Та ж немає тут ніякого Даніеля де Інгла! Хоча грати його було доволі приємно, — Легенда засміявся своїм жахливим сміхом, який Скарлет чула в тунелі.

Скалки впивались у руки Скарлет поки боролась аби звільнити себе від мотузок.

Телла не могла й слова з себе вичавити, однак Скарлет бачила, як розбивається серце сестри. Як Телла перетворюється на маленьке й вразливе створіння. Телла перевела погляд на Легенду, вона дивилася на нього так само, як нещодавно Скарлет дивилася на Джуліана, коли почула про його обман. Вона вірила, але не приймала. Чекала на пояснення, яке Скарлет знала, їй ніколи не озвучать.

Навіть губернатор Драґна виглядав приголомшеним Легендовим зізнанням про свою персону. А от графа це не дуже здивувало, він лише звів голову.

— Я не вірю тобі, — сказала Телла.

— Ти хочеш, щоб продемонстрував магічний трюк і довів, що я — це справді він?

— Я в це не вірю. Ти казав, що любиш мене, — сказала Телла. — Усе, що мені говорив...

— Я збрехав, — байдуже відповів Легенда. І щось було у тій байдужості таке, ніби Телла була не варта навіть його зневаги.

— Але...але... — пробелькотіла Телла. Нарешті чари Легенди розвіялись. Якби вона була зроблена з порцеляну — як то часто думала Скарлет — Телла б розбилась, однак сестра лише відступала назад. Ближче і ближче до небезпечного краю балкона.

— Телло, стій, — скрикнула Скарлет. — Ти майже на самому краю.

— Я не зупинюсь, поки ви не відійдете від неї, — Телла різко поглянула на батька й графа. — Якщо хтось наблизиться бодай на крок до неї, присягаюсь, я стрибну. І, батьку, ти знаєш, без мене ти не зможеш контролювати Скарлет. Навіть якщо ти отримаєш її, то не зможеш зробити так, щоб це весілля відбулось.

Губернатор та граф зупинились, а Телла відступала, ковзаючи срібними черевичками до краю балкона.

— Телло, зупинись! — Скарлет намагалася звільнитися від мотузки. Намистини відривались від сукні, поки билась об стілець. Цього не можна допустити. Не після того як на власні очі бачила загибель Джуліана. Не могла дозволити собі ось так втратити і Теллу. — Ти наближаєшся заблизько до краю!

— Пізно, — засміялась Телла. Голос її був тендітний, як і вона сама. Скарлет хотіла побігти за нею і відкинути подалі від краю. Однак мотузка не піддавалась. Їй вдалося звільнити щиколотки, але руки й досі лишались зв’язаними. Лише зорі співчутливо спостерігали за тим, як вона розхитувалась на стільці. Сподівалася, що як перекине стілець — розіб’є одну з його ніжок і нарешті звільниться.

— Донателло, усе гаразд, — майже ніжно мовив батько. — Ти все ще можеш повернутись зі мною додому. Я тобі пробачу. Тобі і твоїй сестрі.

— Ти справді вважаєш, що я повірю? — вибухнула Телла. — Ти брехун! Навіть гірший за нього! — вона тицьнула тремтячим пальцем у Легенду. — Усі ви брехуни!

— Але не я, — з тріском стілець Скарлет впав на підлогу. Одна з його ніжок розкололась, даючи змогу виповзти з мотузок і підбігти до краю.

— Не підходь до мене, Скар! — Телла ще відступила. Один з підборів торкнувся самого краєчка.

Скарлет завмерла.

— Телло, будь ласка...— Скарлет спробувала ступити ще крок, але коли Телла захиталась, завмерла. Нажахана до смерті. Будь-який хибний рух штовхне сестру з балкона. — Будь ласка, вір мені. — Скарлет простягнула руку. На ній більше не було плям крові. Сподівалась, що зможе врятувати Теллу, що все буде не так як із Джуліаном. — Я знайду спосіб про тебе подбати. Я страшенно тебе люблю.

— Ой, Скар, — відказала Телла. Сльози котились по її рожевих щічках. — Я теж тебе люблю. Як би мені хотілось бути такою ж сильною, як ти. Сильною, аби вірити, що може бути краще. Але я більше не вірю, — карі очі зустрілись з очима Скарлет. Сумні, як щойно зрізане дерево. Вона заплющила їх, ніби більше не могла дивитись. — Я не жартувала, коли казала, що краще помру на краю світу, ніж доживатиму жалюгідне життя на Трісді. Пробач мені.

Тремтячими пальцями Телла послала сестрі повітряний поцілунок.

— Не...

Телла ступила крок донизу.

— Ні! — скрикнула Скарлет, спостерігаючи, як сестра стрімко падала у ніч. Вона не мала крил, котрі б плавно опустили її вниз. Вона летіла у пазурі смерті.

38

карлет пам’ятатиме лише фрагменти подальших подій. Не пам’ятатиме, що Телла була схожою на ляльку, яку скинули з високої полиці, поки кров не почала розтікатись навколо неї.

Навіть після того Скарлет не могла відвести очей від неживого тіла сестри. Вона все ще палко вірила. Чекала, що Телла поворухнеться. Чекала, що підніметься і піде. Чекала, що годинник поверне час назад і Скарлет отримає шанс врятувати її.

Скарлет згадала кишеньковий годинник, який першого дня бачила