Читати книгу - "Мистецтво мріяти. Як отримати те, чого насправді бажаєш"

себе надовго – вимкнете свою душу. Отже, встановіть регулярний проміжок часу, призначений саме для вас. Мені байдуже, наскільки коротким він буде спочатку.

Тепер розділіть цей період навпіл. Перша половина – час для того, щоб виконати певні заплановані на тиждень справи в межах роботи над метою: написати один абзац, намалювати кота, сходити до бібліотеки, зробити телефонні дзвінки. Друга половина – виключно для ледарювання. Пообіцяйте собі, що після завершення першої половини ви кинете все, над чим працюєте для втілення мети, і почитаєте любовний роман або подивитеся чергову серію «Коломбо», де йтиметься про вбивство з помсти. Я гарантую, що ви зрештою порушите цю обіцянку, але не переймайтеся. Вона має діяти, поки вам потрібна.

Ось так ви отримаєте час для роботи над метою з часу, який до цього «марнували», – ніби золото з багнюки. І початок – це все, що вам потрібне. Щойно ви почнете справді працювати над реалізацією своєї мрії, чимало інших речей, які ви вважали геть необхідними, раптом опиняться на другому, третьому чи восьмому місці. Як хатня робота, наприклад.

Зразкова жінка / зразковий годувальник

У мене є кілька радикальних тверджень щодо хатньої роботи та інших стереотипних обов’язків, пов’язаних із певними ролями. Перше: якщо ви любите готувати, дбати про те, щоб ваш будинок сяяв чистотою, та піклуватися про інших людей (або стригти газони, мити машину чи працювати в саду), робіть це. Насолоджуйтеся й не дозволяйте нікому говорити, що ви повинні займатися чимось більш Важливим та Творчим. Але якщо вам нудно, вас пригнічує одноманітність, закінчуйте з цим. Я так і зробила. І з’ясувала, що багато речей, які я вважала надзвичайно важливими, на кшталт чистої підлоги чи повного холодильника, такими не є. Мій друг Джо зробив таке саме відкриття – тільки в іншій ситуації. Він виріс під гнітом чоловічого міфу про зразкового годувальника. Це означало, що обов’язок справжнього чоловіка – отримати надійну високооплачувану роботу та працювати допізна, аби забезпечити дружину й дітей не лише їжею, житлом та одягом, але й швидкісними велосипедами, відпустками у Флориді та комфортабельними трейлерами для подорожей. Чоловіка, котрий би волів проводити довгі вечори вдома, виготовляючи в гаражі ювелірні прикраси, і возив би дітей до кемпінгу в простенькому «фольксвагені», вважали ледарем, який потурає своїм бажанням і уникає відповідальності. Тільки виразка шлунка змусила Джо піти з посади бухгалтера, яку він ненавидів, і почати працювати вдома неповний робочий день, присвячуючи решту часу виготовленню меблів та різьбленню по дереву. На свій превеликий подив, він виявив, що діти почуваються гордими, коли самі заробляють на те, чого їм хочеться, і його дружині значно більше подобається, що він багато часу проводить удома, ніж те, що в них є два автомобілі.

Отже, моя друга обурлива заява щодо хатніх клопотів або будь-якої іншої оплачуваної чи неоплачуваної роботи звучить так:

Якщо вам не подобається цим займатися, припиніть.

Ви живете лише раз. У вас має бути те, чого ви хочете. Тому складіть список усіх речей, які, на вашу думку, ви маєте робити. Далі викресліть усе, що ви б викреслили, якби вам залишилося жити півроку! І перестаньте займатися цими справами. Може, не все буде ідеальним у вашому будинку. Ваш спосіб життя зазнає цікавих змін. Але ніхто не помре, не захворіє на цингу, ні в кого зуби не випадуть – і ніхто не викине вас на вулицю за те, що ви не є зразковою жінкою чи зразковим годувальником.

Звичайно, ви повинні дбати про інших. Ви відчуваєте зв’язок із людьми та втіху від того, що захищаєте та плекаєте живі створіння й бачите, як вони зростають. Однак у вас немає права віддавати все. Якщо у вас двоє дітей, чоловік або дружина, є три людини, котрих вам потрібно любити. Проте є ще четверта, дуже важлива особа – ви самі. У вашому домі не має бути ніяких дітей другого сорту. Якби ви ставилися до себе, наче до улюбленої дитини, ви б знали, як допомогти чоловікові навчитися бути дбайливим та відданим, а дружині – більш самостійною. Ви б допомогли вашим дітям побачити у вас людину, яка любить життя, любить їх і заохочує їх любити себе.

«Егоїстичні» люди люблять усім своїм серцем. Можливо, вони не піклуються про близьких від колиски до могили, але вони роблять дещо краще: наділяють їх даром самоповаги, сили та свободи. Результатом самопожертви є зв’язки провини. Якщо діти дивляться у ваші очі й бачать задоволення, вони щасливі. Якщо ж ви настільки втомлені й сердиті, що вони не радують вас, діти почуваються приблизно так: «Мені начхати на мій різдвяний подарунок чи обід. Чому ти ніколи не усміхаєшся?»

Просто спробуйте виконати цю вправу й запитайте себе, що ви відчували до своїх батьків.

Зобов’язання

Чи відчували ви коли-небудь провину перед кимось зі своїх батьків? А як, на вашу думку, ви б почувалися, якби мама або тато зробили трохи менше для вас і трохи більше для себе?

Ось як відповіли деякі інші люди.

Джон, 32 роки: «Якби моя мама замість того, щоб застеляти всі ліжка й турбуватися про те, чи я пообідав, приходила до мене – коли моє ліжко було незастеленим і всюди був безлад – та захоплено розповідала про вірш, який вона зараз пише, думаю, у мене було б найкраще життя у світі! Мені здається, я б почувався таким радим за неї, таким вільним піти куди завгодно та займатися тим, чим хочу, таким щасливим через те, що маю справжнього друга замість відданої служниці. Мене б не охоплювало почуття суму й провини, а до решти я б як-небудь пристосувався».

Гаррієт, 45 років: «У моєму житті, мабуть, немає більшого болю, ніж усвідомлення того, що моя мама „через нас“ не стала тим, ким могла б. І найбільшим подарунком для нас було б те, якби вона жила повноцінним, щасливим життям. Адже якби вона це зробила, тоді б мені було легше відкрити в собі повноцінну й щасливу особистість».

Ґрейс, 27 років: «Мій тато був мучеником у нашій родині з чотирма дітьми. Він роками працював на рутинній роботі, аби забезпечити нам гідне життя та відпочинок. Я достеменно не знаю, у що він вірив і що відчував, крім того, що дійсно вважав правильним жити отак – відмовляючи собі в усьому заради інших. Мене ніколи не радував „егоїзм“, який він уможливив для мене, бо мені завжди було соромно. У цієї історії, щоправда, щасливий кінець. Коли ми всі закінчили навчання,