Читати книгу - "1984"

ще яскравішим, ніж зазвичай. Поруч стояв О’Браєн і пильно на нього дивився. З іншого боку стояв чоловік у білому халаті зі шприцом у руці.

Навіть розплющивши очі, він не міг одразу зрозуміти, де перебуває. Йому здавалося, ніби він випірнув у цій кімнаті з якогось геть іншого світу, немов піднявся сюди з глибини. Він не знав, скільки саме перебував там, унизу. Відтоді як вони його заарештували, він не бачив ані темряви, ані денного світла. Крім того, його спогади не були безперервними. Траплялося, що ланцюжок його свідомості, навіть такої, яка буває уві сні, вривався і виникав знову лише після якогось провалу. Але він не знав, як довго тривали ті провали — дні, тижні чи всього лише секунди.

Жахіття почалося з першим ударом по ліктю. Згодом він зрозумів: усе, що тоді сталося, було лише вступом, рутинним допитом, якому піддавали майже всіх в’язнів. Була ціла низка злочинів — шпіонаж, саботаж і подібне, — в яких кожен мусив неодмінно зізнатися. Це була формальність, хоча тортури були цілком реальними. Він не міг пригадати, скільки разів його били і скільки саме тривало кожне побиття. Щоразу він бачив п’ятьох-шістьох чоловіків у чорних комбінезонах. Його били кулаками, іноді кийками, бувало — сталевими прутами чи ногами. Траплялося, що він бездумно, як тварина, звиваючись усім тілом, качався підлогою у нескінченних і безнадійних спробах уникнути копняків, проте він отримував їх усе більше й більше, важкі черевики били його по ребрах, по животу, ліктях, гомілках, у пах, куприк. Були хвилини, коли здавалося, що муки тривали нескінченно, і найжорстокішим, найнепрощеннішим йому здавалося не те, що його продовжують бити, а те, що він ніяк не може знепритомніти. Бувало, у нього здавали нерви і він ще до побиття починав кричати, благаючи пощади, коли лише один вигляд піднятого для удару кулака примушував його зізнаватися у справжніх і вигаданих злочинах. Також траплялося, що він сповнювався рішучості ні в чому не зізнаватися, коли кожне слово витискали з нього між нападами лютого болю, які не давали йому продихнути, а бували хвилини, коли він малодушно намагався вигадати компроміс, кажучи собі: «Я зізнаюся, але не зразу. Я мушу триматися доти, доки зможу терпіти біль. Ще кілька копняків, ще два копняки, й тоді я скажу їм усе, що вони хочуть». Іноді його били доти, доки він уже не міг триматися на ногах і, як мішок із картоплею, падав на кам’яну підлогу камери, і його на кілька годин залишали у спокої, щоб він очуняв, а потім підводили й знову били. Були також періоди, коли він дуже довго не міг прийти до тями. Він пам’ятав їх зовсім невиразно, бо вони минали для нього здебільшого уві сні або коли він був без свідомості. Він пригадував камеру з ліжком із дощок — щось подібне до полиці, яка стриміла зі стіни, металевий умивальник, пригадував, як йому давали поїсти гарячого супу, давали хліб, а іноді й каву. Він пам’ятав брутального перукаря, який приходив його поголити й підстригти волосся, і заклопотаних неприємних чоловіків у білих халатах, які мацали у нього пульс, стукали по його тілу, перевіряючи рефлекси, піднімали йому повіки, обмацували його грубими пальцями, шукаючи зламані кістки, і робили уколи, щоб він заснув.

Його стали рідше бити, а потім лише погрожували, викликаючи у пам’яті жах, з яким він будь-якої миті знову муситиме зустрітися, якщо їм не сподобаються його відповіді. Тепер його допитували не грубі головорізи в чорних комбінезонах, а партійні розумники, невеличкі круглі чоловічки в блискучих окулярах зі швидкими рухами, які працювали з ним періодами, що тривали, як йому здавалося, по десять-дванадцять годин поспіль. Ці інші допитувачі стежили за тим, щоб він постійно перебував у стані легкого болю, але покладалися вони головним чином не на біль. Вони ляскали його по обличчю, крутили йому вуха, смикали за волосся, примушували стояти на одній нозі, не відпускали до вбиральні, світили яскравим світлом йому в очі, аж поки з них не котилися сльози. Але їхньою метою було просто принизити його і знищити його спроможність думати й опиратися, їхньою головною зброєю було нещадний допит, який тривав і тривав, година за годиною. Вони ловили його на словах, влаштовували пастки, перекручували все, що він казав, знову й знову звинувачуючи його у брехні та суперечностях, аж поки він починав плакати від сорому і нервової перевтоми. Іноді на одному допиті він плакав по десять разів. Здебільшого вони його ображали і щоразу, коли він вагався, погрожували знову передати охоронцям, але іноді вони несподівано змінювали тон, називали його товаришем, апелювали до Ангсоцу і Старшого Брата й сумно запитували, невже він і досі не відчув, скільки шкоди завдав Партії, і чи не хоче він спокутувати заподіяне зло. Коли після багатогодинних допитів у нього не витримували нерви, то навіть це запитання доводило його до бурхливих сліз. Зрештою, ці докірливі лагідні голоси виявилися ефективнішими, аніж черевики та кулаки охоронців. Він перетворився на рот, що відповідав, і на руку, що підписувала геть усе, що від нього вимагали. Він переймався лише тим, щоб угадувати, в чому саме він має зізнатися, а потім відразу швиденько зізнавався, поки знову не розпочалося залякування. Він зізнавався в убивствах видатних членів Партії, у розповсюдженні бунтівних памфлетів, розбазарюванні громадських фондів, продажу військових таємниць, у всіх різновидах саботажу. Він зізнався, що був шпигуном на ставці Остазійського уряду ще з 1968 року. Він зізнався, що вірить у Бога, обожнює капіталізм і є сексуальним збоченцем. Він зізнався, що вбив власну дружину, хоча й усвідомлював, що його допитувачі не могли не знати, що вона й досі жива. Він зізнався, що роками підтримував постійний зв’язок із Ґолдштайном і був членом підпільної організації, куди входили майже всі ті люди, яких він будь-коли знав. Найлегше було відразу в усьому зізнаватися і всіх втягувати у це коло зізнань. Крім того, у певному сенсі, він говорив правду. Він і справді був ворогом Партії, а в розумінні Партії між думкою і дією не було жодної різниці.

Були ще й інші спогади. Вони не були пов’язані між собою і нагадували розрізнені зображення посеред пітьми.

Він перебував у камері, яка могла бути як темною, так і світлою, бо він нічого не бачив, окрім двох очей. Біля його руки повільно й ритмічно цокав якийсь прилад. Очі стали більшими й променистішими. Несподівано він підвівся зі свого місця, пірнув у ті очі, і вони його поглинули.

Він