Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"

видихнув Рубо. — Ви втрапили пальцем у небо. Хлопець, якого ми катували, — високий слабак, чхни на нього — і він упаде, жалюгідна ганчірка, інтелігенток, він би навіть прищепки не підняв. А тип, якого показували по телевізору, — кремезний атлет. Нічого спільного, можете повірити.

— Упевнений?

— Точно. Той був сухоребрим, я добре пам'ятаю. Він досі там і вистежує мене. Я все вам розповів і тепер вимагаю захисту. Але, чесне слово, я нічого не робив. Я лише стояв...

— На шухері, я вже це почув. А ти не думаєш, що людина може змінитися за п'ять років у в'язниці? Особливо, якщо він надумав помститися і це стало його ідеєю фікс? Не думаєш, що, на відміну від мозку, м'язи можна наростити? І якщо ти й досі залишився все тим же придурком, то він міг навмисне змінитися.

— Навіщо?

— Щоб змити ганьбу, жити і судити вас.

Адамберґ підійшов до шафи, витягнув звідти великий поліетиленовий пакет кольору слонової кістки і повільно підніс до очей Рубо.

— Ти впізнаєш це?

— Так, — сказав Рубо, насупивши чоло. — Коли я виходив з будинку, то бачив такий на підлозі. Всередині нічого — порожній відкритий конверт.

— Це він, сіяч. Саме у конверті тобі принесли бліх.

Рубо притиснув руки до живота.

— Ти боїшся чуми?

— Недуже, — відповів Рубо. — Я не вірю в такі дурниці, це лише, щоб туману напустити. Гадаю, він душить.

— Маєш рацію. А цей конверт, ти певен, що його не було вчора?

— Певен.

Замислившись, Адамберґ провів рукою по щоці.

— Ходімо поглянеш на нього, — сказав комісар, підходячи до дверей.

Рубо завагався.

— А ти видаєшся не таким сміливим, га? Як тоді, в кращі часи? Ходімо, тобі нічого не загрожує — звір у клітці.

Адамберґ повів Рубо до камери Дамаса. Той іще спав сном праведника, і його профіль лежав на ковдрі.

— Добре придивися, — сказав Адамберґ. — Не поспішай. Не забувай, що минуло вісім років, відколи ти його бачив, і тоді хлопець був не в найкращій формі.

Рубо крізь ґрати роздивлявся Дамаса, ніби зачарований.

— Отже? — запитав Адамберґ.

— Можливо, — сказав Рубо. — Рот схожий. Я маю побачити очі.

На очах у наляканого Рубо Адамберґ відімкнув камеру.

— Хочеш, щоб я замкнув? — запитав Адамберґ. — Чи, може, мені лишити вас удвох, щоб ви порозважалися, як в юності, і згадали добрі часи?

— Не смішно, — похмуро сказав Рубо. — Він може бути небезпечним.

— Ти тоді також був небезпечним.

Адамберґ зачинився з Дамасом, і Рубо дивився на нього, як на дресирувальника, що виходить на арену. Комісар поплескав Дамаса по плечу.

— Дамасе, прокидайся, до тебе гість.

Дамас незграбно сів і вражено роздивлявся стіни камер. Потім він усе пригадав і відкинув назад волосся.

— Що таке? — запитав він. — Я можу йти?

— Підведися. Тут один хлопець хоче глянути на тебе, давній знайомий.

Дамас, загорнувшись у ковдру, слухняно виконав наказ, і Адамберґ дивився на двох чоловіків. Обличчя Дамаса скам'яніло. Рубо широко розплющив очі, а тоді відійшов.

— Отже? — запитав Адамберґ, коли вони знову опинилися в його кабінеті. — Пригадуєш?

— Можливо, — невпевнено відказав Рубо. — Але якщо це він, то його стало вдвічі більше.

— Обличчя?

— Можливо. У нього не було довгого волосся.

— А ти часом не обмочився? Через переляк?

Рубо захитав головою.

— Але, можливо, ти маєш рацію, — сказав Адамберґ. — Твій месник може діяти не один. Я потримаю тебе тут, доки не стане видніше.

— Дякую, — сказав Рубо.

— Назви мені прізвище наступної жертви.

— Ну... це я.

— Це я розумію. Але іншого? Вас було семеро. Сім мінус п'ять дорівнює два, мінус ти — дорівнює один. Хто лишається?

— Худий чоловік, огидний, як сто чортів. Як на мене — найогидніший у всій групі. Це він запхав палицю.

— Його прізвище?

— Ми не знали ні імен, ні прізвищ. У таких випадках не прийнято ризикувати.

— Вік?

— Як і ми всі. Двадцять-двадцять п'ять років.

— З Парижа?

— Гадаю, так.

Адамберґ відвів Рубо у відкриту камеру, а тоді просунув голову крізь ґрати до Дамаса і простягнув йому одяг.

— Суддя вирішив розпочати кримінальне провадження.

— Гаразд, — спокійно відповів Дамас, сідаючи на ліжко.

— Ти розмовляєш латиною, Дамасе?

— Ні.

— Тобі досі нема чого сказати мені? Про бліх?

— Ні.

— А щодо шести типів, які влаштували тобі допит у четвер, сімнадцятого березня? Щось скажеш? А про дівчину, яка реготала?

Дамас і далі мовчав, повернувши до себе долоні і торкаючись великим пальцем до діаманта.

— Що вони забрали в тебе, Дамасе? Крім твоєї дівчини, тіла і честі? Чого вони хотіли?

Дамас не ворухнувся.

— Гаразд, — сказав Адамберґ. — Я передам тобі сніданок. Одягайся.

Адамберґ відвів Данґлара вбік.

— Цей покидьок Рубо щось приховує, — сказав Данґлар. — І завдає вам клопотів.

— Дамас має спільника на свободі, Данґларе. Рубо підкинули бліх уже після того, як Дамас опинився у нас. Хтось вирішив підмінити його, коли дізнався про арешт. Усе зроблено дуже швидко — навіть попереджувальних четвірок не намальовано.

— Якщо у Дамаса є спільник, то це пояснює його спокій. Хтось продовжить його справу, і на це можна розраховувати.

— Відправте людей опитати його сестру Єву і всіх мешканців майдану, щоб дізнатися, чи не було в нього друзів. А ще я хочу виписку всіх його телефонних дзвінків за останні два місяці. З квартири і з крамниці.

— Не хочете скласти нам компанію?

— Там, на майдані, я зараз не в пошані. Я зрадник, Данґларе. Їм простіше буде говорити з офіцерами, яких вони не знають.

— Ясно, — сказав Данґлар. — Ми б ще довго шукали цю точку перетину. Одна зустріч, один вечір, один бар, люди, які навіть не знайомі між собою. Пощастило, що цей Рубо запанікував.

— А там є чого панікувати, Данґларе.

Адамберґ витягнув мобільний телефон і знову зазирнув йому прямо у вічі. Від постійних благань задзеленчати, ворухнутися і зробити хоча б щось цікаве комісар уже почав плутати телефон із втіленням самої Камілли. Він розмовляв з ним, розповідав йому про життя, ніби Камілла могла все це почути. Але, як казав