Читати книгу - "Лялька"

літній джентльмен у товаристві значно молодшої та привабливішої жінки в екзотичних місцях. Блондинка, яку обіймав чоловік на яхті, здавалося була не проти, однак на наступному фото на пляжі біля нього відпочивала рудоволоса в бікіні.

Із квартири долинув гучний гуркіт і, підійшовши ближче, вони побачили, що ці двері теж були відчинені. Обмінявшись стурбованими поглядами, вони тихо штовхнули двері. Похмурий передпокій теж хизувався такою ж незвичайною плиткою, як і коридор біля входу внизу. Вони прокралися повз зачинені двері до світла в кінці коридору і почули звук кроків на жорсткій дерев’яній підлозі.

— От же телепень! Я ж казала тобі не чіпати цього.

Едмундс зупинився. Вони із Сіммонсом впізнали ядучий коментар і зневажливий тон.

— Бакстер? — покликав Едмундс.

Випроставшись, він зайшов до головної кімнати, де Блейк навколішках збирав уламки вочевидь дорогої вази, яку щойно впустив.

Схоже, вони обоє розлютилися, коли до них приєдналися Едмундс і Сіммонс.

— Що в біса ви обоє тут робите? — запитала Бакстер.

— Рональд Еверет, зниклий присяжний на судовому засіданні Халіда, — сказав Едмундс.

— О.

— А ви?

— Я вже розповідала тобі раніше: калюжа крові, без тіла.

— Де?

— Скрізь.

Бакстер жестом вказала на підлогу позаду великого дивана. Ореол темної засохлої крові вкривав білу плитку навколо просоченого килима.

— Господи, — промовив Едмундс.

— Гадаю, тепер ми можемо бути впевнені, що містер Еверет більше не з нами, — бездушно сказала Бакстер.

Побачивши біля своїх ніг калюжу крові, Едмундс згадав одну з архівних справ, яку переглядав уночі: калюжа крові, тіла так і не знайшли. Неможливо, щоб це був просто збіг.

— Що? — запитала його Бакстер.

Він нікому не міг розповісти про своє приватне розслідування, аж доки не переконається, що знайшов щось конкретне.

— Нічого.

Едмундс глянув на годинник. Він пообіцяв Тіа вийти з нею повечеряти, однак усе одно міг би встигнути в архів, провести там годину й повернутися вчасно, якщо піде просто зараз.

— Цей безлад якось не в’яжеться з ретельними, точними стандартами нашого вбивці, — сказав Сіммонс. — У будинках інших жертв ми не знайшли жодної краплі крові.

— Можливо, він зовсім не такий безгрішний, яким ми його вважали, — сказав Едмундс, нахилившись, щоб роздивитися плями крові збоку на дивані. — Можливо, це просто була єдина жертва, яку він убив і розчленив удома, а інші частини речових доказів і досі розкидані десь по Лондону.

Тієї миті прибула команда криміналістів, і Едмундс скористався можливістю втекти. Він вибачився перед Сіммонсом, сказавши, що йому потрібно закінчити паперову роботу в офісі, а тоді спустився й побіг до станції метро.

***

У Вульфа запискотів телефон. Він глянув на коротке текстове повідомлення:

«Я заслужила це раніше. Вечеря? Цьом, Л.»

— Чого шкіришся? — запитав у нього Фінлі, коли вони поверталися до Нового Скотленд-Ярда.

Вульф не звернув на нього уваги і набрав номер у повідомленні.

— Привіт, детективе Вульфе.

— Привіт, місіс Локлен.

Фінлі здивовано глянув на нього.

— Звідки в тебе цей номер?

— Пам’ятаєш Джоді, з якою ви вже зустрічалися раніше?

— Яка написала на мене скаргу?

— Еге ж. Вона зателефонувала другові, який зателефонував другу, який знає тебе.

— Я здивований, що ти хочеш повечеряти, — сказав Вульф.

Фінлі знову здивовано глянув на нього.

— Що ж, бачить Бог, що ми обоє погано поснідали, — засміялася вона.

— Я хотів сказати і вважаю, що заборгував тобі вибачення.

— Я не прийму їх, якщо затримаєшся. О сьомій?

— У тебе, припускаю?

— Боюся, що так. Вони дізналися, що ти мене покинув.

— Я гарно помиюся перед цим.

Фінлі не потурбувався навіть відреагувати на це.

— Тоді добре. До зустрічі, Вульфе.

Вона поклала слухавку ще до того, як він зміг відповісти. Вульф зупинився.

— Виходить, мені тебе прикривати? — запитав Фінлі.

— Мені треба декуди з’їздити.

— Скористайся отим непоганим лосьйоном після гоління, який ми подарували тобі на день народження, а ще не одягай ту жахливу блакитну сорочку, яку ти завжди одягаєш.

— Мені вона подобається.

— У ній ти схожий на вагітного. Слова Меґґі, не мої.

— Щось іще?

— Розважся, — з посмішкою сказав Фінлі.

***

— Я завжди можу сказати, коли ти брешеш, старий дурню, — промовила Бакстер.

Вона зіткнулася з Фінлі на кухні й по-буденному запитала про Вульфа. Після того, як він не відповів уперше, вона п’ять хвилин мучила його допитом. Він починав ламатися, й вона це знала.

— Йому недобре.

— Головний біль?

— Ага.

— Але ж перед цим ти казав, що у нього болів шлунок.

— Я те й мав на увазі: шлунок.

— Зачекай-но, ні. Ти сказав: головний біль.

Вона майже насолоджувалася, піддаючи свого друга тортурам.

— Гаразд. Ти перемогла. Він поїхав до Ешлі Локлен.

— Сіммонс сказав, вони посварилися.

— Вони помирилися.

— То чому не поїхав ти?

Фінлі не знав, що й відповісти, однак розумів, що Бакстер його не відпустить.

— Мене не запрошували.

— Запрошували?

— На вечерю.

— Вечерю?

Раптом веселий настрій Бакстер згас, і вона затихла. Фінлі не був упевнений, що варто сказати далі, тож зайнявся приготуванням кави. Коли він озирнувся, щоб запропонувати і їй, Бакстер уже пішла.

Розділ 26

Середа, 9 липня, 2014 [19.05]

Вульф сподівався, що, прогулявшись під дощем вулицею Пламстед, зможе змити сильний аромат свого нового лосьйону після гоління. Оббризкавшись подарунком, який йому зробили з найкращими намірами, Вульф розпилив трохи й на стіни у своїй квартирі, сподіваючись, що це зможе відігнати те, що б там не шкреблося за пластиковою нішею. Півгодини (а таке траплялося рідко) він витратив на те, щоб вибрати бездоганне вбрання та причесати волосся, знервовано готуючись до першого побачення за багато років, от тільки зрештою мав такий же вигляд, як і будь-якого іншого дня.

Дорогою до Ешлі він зайшов до магазину і купив по пляшці червоного та білого вина, упізнавши в ньому улюблене Бакстер, а потім у лавці по сусідству купив останнє — букет. Непримітні квіти мали такий приземлений вигляд, що Вульф усерйоз замислився, а чи не виклав він щойно кругленьку суму за те, що саме по собі виросло у старому відрі, звідки він і витягнув їх.

Вульф піднявся до багатоквартирного будинку і привітався з двома поліціянтами, які охороняли вхід. Вони йому не