Читати книгу - "Королева пустелі"

Втративши все своє майно, він поневіряється пустелею й плачеться, і зрештою хтось дає йому один чи два шматки тканини з козячої вовни, хтось — кавник, хтось верблюда, а хтось чотирьох овець, і так триває, доки у нього не з’явиться дах над головою й достатня кількість тварин, щоб можна було прогодувати сім’ю».

Неповага та неприязнь призводить до ворожнечі, яка може тривати протягом життя декількох поколінь, наче справжня незгасна родова помста італійської мафії. Однак за шляхетною традицією, шейхи поширювали свій захист і гостинність на тих мандрівників, які дотримувалися їхнього етикету. Такі норми поведінки, без яких Ґертруда взагалі не змогла б подорожувати Близьким Сходом, насправді були не так справою етикету, як обов’язку. Це прописано в Корані: Слово Господнє, яке відкрилося перед пророком Мохаммедом арабською мовою, й передача Божих заповідей світу Ісламу. Третьою колоною, яка підтримувала це розпорядження, був великодушний обов’язок закят — надання допомоги бідним і нужденним, звільнення боржників, розкріпачення рабів і, що в пустелі було найважливішим, допомога мандрівникам. «Я знову перебуваю у справжній пустелі зі справжніми пустельними людьми, Беду, які ніколи не знали осілого життя,.. Я повинна бути своїм голосом і язиком. Мені це подобається; мене дуже тішить керувати своїм власним спектаклем», — написала Ґертруда у листі до батьків.

Під час мандрівок Ґертруда під’їжджала прямо до намету кожного шейха й вільно віталася з ним арабською мовою з усією загальноприйнятою пошаною. Вона платила за рафіка, як би це зробив будь-який мандрівник-чоловік, але оскільки Ґертруда була жінкою, заради спасіння свого життя вона ще мала переконати шейха, що є його рівнею. Вона мусила вразити своєю значущістю й статками — насамперед подарунками. Дари ретельно підбиралися залежно від рангу шейха, однак іноді Ґертруда все-таки припускалася помилок. Якось, наприклад, вона подарувала неповнолітньому шейхові шовкову білизну, після чого в її щоденнику з’явився запис: «Боюся, він вирішив, що цього було недостатньо». Серед подарунків, які вона возила з собою, були мотки шовку, бавовняні хустки на голову, кава, цукор, дуже дорогі гвинтівки й складні телескопи Zeiss, яких Ґертруда у великій кількості накупувала в Лондоні.

З огляду на положення шейха у племінній ієрархії, Ґертруда мусила дати зрозуміти, що була родом з такої самої знатної родини, як і він. Тож під час бесіди її батько Г’ю з великого підприємця перетворювався на верховного шейха північної Англії. «Найбезпечніший план дій у пустелі — зробити так, щоб усі знали, що ти родом із багатої і поважної сім’ї».

Незважаючи на всю свою жіночність, Ґертруда значно відрізнялася від жінок, знайомих шейхам. Передусім вона трималася в сідлі, як чоловік; не те що наложниці з гаремів, які їздили верхи, зіщулившись на маленькій підставці з подушок. До того ж шейхи складали в голові докупи всі факти, які Ґертруда презентувала, і доходили висновку, що гостя була незбагненно незалежною, багатою, впливовою і, напевно, походила з королівського роду. Вона однозначно не ворог, а з огляду на її зв’язки, могла б ще й стати союзником. Ґертруда розмовляла арабською й цитувала більше арабської містичної поезії, ніж пересічний шейх знав сам. У виключно усній культурі кочівників, де кожен вірш, не закарбований у чиїйсь пам’яті, зникав, тривале вивчення цієї теми й переклад «Збірки віршів Хафіза» принесли Ґертруді користь. Було багато випадків, коли після вечері у наметі вона чарувала всю компанію, декламуючи цілу поему, з якої шейх міг знати один чи два рядки. Деякі оди чи, як їх називали, касідас, які Ґертруда знала напам’ять, були написані ще до 600-го року н. е.: шейхи навіть не знали, що арабська культура існувала до Пророка. Не менш важливу роль відігравало й те, що Ґертруда була в курсі останніх чуток, які назбирувала по дорозі, і могла надати інформацію щодо племінних рухів і водних джерел. Лише Ґертруда зі своєю королівською манерою поведінки й наполегливою самовпевненістю, що захищали її, наче рицарські обладунки, змогла вижити в пустелі, будучи самотньою жінкою, і все ж поряд з нею постійно крокувала небезпека. Один суттєвий промах у її поведінці чи зустріч з шейхом, який не дотримується обов’язків, прописаних у Корані, або ж будь-які інші інциденти могли стати фатальними.

На безпечній відстані від Зізи Ґертруда зі своїм караваном їхала через горбисту місцевість племені Шамар. Вона починала ближче пізнавати людей зі своєї команди. Керівник групи, підстаркуватий Мохаммед аль-Мараві, знав Неджд і багатьох Рашидів з Хаїля, оскільки в молоді роки неодноразово мав з ними справу й навіть, бувало, воював з ними. У своєму похилому віці він займався продажем верблюдів і переживав чи не найскрутніші часи, тож був вимушений братися за будь-яку запропоновану роботу: «Гадаю, його колишні заняття були куди цікавішими, за мої», — коментує Ґертруда без особливих емоцій. У команді був ще люб’язний та освічений племінник Мохаммеда, Салім, «славний парубок», який допомагав Фаттуху. З Алі вона познайомилася ще у своїй попередній подорожі Сирійською пустелею. Він був, як Ґертруда описувала помічника Дікові, скориставшись його ж висловом, «старим псом», однак хоробрим, наче лев. Саїд, головний погонич верблюдів, — ще один племінник Мохаммеда і «справжній скарб». Ще в команді були новачок Агаїл — «але він навчиться» — і Мустафа, фермер, якого до Ґертруди направили її друзі-християни, що жили неподалік Зізи. Також був Феллах, темношкірий верблюжий пастух, театральна вистава якого врятувала їх усіх від друзьких вершників; інші погоничі, двоє рафіків, і ще іноді до них міг пристати якийсь гість або дармоїд. Першим гостем став юний шейх з племені Сухур, «хороший хлопчик», який приїхав зі своїм рабом і залишився з Ґертрудиним караваном на ніч.

Далі на південь пустеля була безлюдною. Чоловіки з її команди постійно пильнували грабіжників, які могли відібрати верблюдів і втекти. Тамтешня земля не мала жодних орієнтирів, на які можна було б опиратися, до того ж у них закінчувалася вода. Ґертруда йшла позаду каравану, звіряючи лінію верблюдів з показниками компаса в руці. Час від часу команда озиралася назад, і за потреби Ґертруда вказувала своєю витягнутою рукою, як потрібно відкоригувати напрямок. Три дні вони мандрували голою й недружньою місцевістю, усіяною гравієм, а тоді вийшли на рівнину з виступами вицвілого вулканічного каменю. Саме тут команда помітила свіжі сліди верблюда й подумала про найгірше. Караван звернув до схилу, що був неподалік, і команда тихесенько вишикувалася вздовж верблюдів, а тим часом Ґертруда з двома чоловіками вилізли на пагорб і, тримаючи у руках гвинтівки, лягли на живіт, щоб оглянули все довкола. Цього разу не було жодних попереджувальних пострілів, і за якийсь час