Читати книгу - "Голова Мінотавра"

я придумав? — граф почергово дивився то на одного в’язня, то на другого. — Я придумав, як вирішити проблему Потока й Неробіш одночасно. Врешті-решт, я ж доктор математики, умію мислити логічно й оригінально. Пригадуєш, як у міфі Тезей убив Мінотавра? Атож, пригадуєш. Відрубав йому голову, Едзю. А зараз ми розіграємо цей міф по-новому. Ти будеш новим Тезеєм, а я увічню страту на кіноплівці.

Він кружляв довкола й вмикав додаткові рефлектори. Був дуже збуджений, наче директор перед театральною прем’єрою. Встановив камеру й почав знімати. Об’єктив спрямовував то на Попельського, то на Потока.

— Ти це зробиш, Едзю, зробиш, — примовляв Воронецький наче до себе, — а я це все зніму. Матиму на стрічці прекрасного Тезея й чудового Мінотавра. А потім заховаю стрічку у своєму сейфі й віддаватиму тобі накази. А ти їх виконуватимеш. Якщо відмовишся, почуєш магічне закляття. Ось воно: «Я надішлю стрічку Маріанові Зубику». Ти будеш у моїх руках, Едзю… Виконуватимеш накази, ще й сам прохатимеш нових! Ось перший: ти витягнеш із в’язниці Неробіш і віддаси мені її в подарунок. Я більше не бажаю платити цій брудній, старій відьмі…

— Я нікого не вбиватиму, — прохрипів Попельський.

— Не вбиватимеш? — Воронецький легко витяг сокиру з колоди. — Що ж. Мої люди, мої вірні друзі з катовицьких часів вивезуть тебе до Брюховицького лісу. Викопають там яму, жбурнуть тебе в неї й засиплють нашим родючим чорноземом. А твоя кохана Рита не прийде до тебе на могилу… Не запалить свічечку таткові, до якого вона так гарно тулилася, як на цій фотографії…

Попельський дивився на Воронецького як закам’янілий.

— Не прийде… — граф провів пальцем по вістрю сокири. — Бо буде далеко звідси. Буде королевою краси. У борделі в Буенос-Айресі!

Він підійшов до Попельського, розмахнувся й устромив сокиру біля його ніг. На держално повісив гумовий фартух.

— А якщо вб’єш Мінотавра, — сказав, — побачиш Риту, котра зараз дуже близько. За ці півроку вона ще погарнішала. Так, так, вона тут… Вона так хотіла привітати тебе з іменинами! Якщо хочеш, можеш повернутися з нею додому. Та чи вона захоче? Зі мною вона стане актрисою, а ти хотів перетворити її на латиністку! Гадаєш, у мене мало друзів у кіно? Купа з них потай знімає непристойні фільми, у яких виступали мої дівчата. Але не бійся! Не Рита! Вона справжня актриса! Ну, то що? Одягай фартух! Сокира чекає.

Вигукнув: «Почали!» — і до приміщення увійшло двоє людей, які привезли Попельського. Один націлився на нього браунінгом, а другий звільнив від наручників. Попельський відчув повну порожнечу в голові, усі рухи виконував машинально. Надяг фартуха.

— Починаю зйомку! Мотор! — гаркнув Воронецький з-за камери.

Попельський схопив за ланцюг на шиї жертви й потяг тіло до колоди. Мінотавр почав шарпатися навсібіч, наче риба, котру викинули з води. Гумові фартухи зминалися й пронизливо пищали від доторку до його мокрої від поту шкіри.

— Спершу оглуши його! — крикнув граф. — Інакше не покладеш його довбешку на колоду!

Попельський підняв сокиру. На колоді пручалося тіло людини. Не тварини. Це не була звірюка, то була людина, яку не можна зарізати, наче кабана-годованця. Його мусять судити справедливим судом і повісити згідно із законом. А якщо якийсь красномовний спритник, якийсь адвокат із подвійним прізвищем його вигородить? Суд оголосить вирок: підсудного переводять на лікування до лікарні із суворим наглядом! А Попельський слухатиме все це, й перед очима матиме погризені дівочі обличчя, струпи на тілі Марії Шинок і криваві пухирці на вустах Заремби. Підніс сокиру й обухом гепнув Потока в скроню. Той смикнувся й зів’яв. Попельський притяг його до колоди, поклав голову на неї, але безвладне тіло впало. Комісар зі злістю стусонув колоду й підніс сокиру, яку тримав обіруч.

— Зачекай, зачекай! — заверещав Воронецький. — Заради Бога, не вилазь за кадр!

За мить Попельський нікого більше не чув і нічого не відчував, окрім крові потвори на власних ногах.

Львів, четвер 14 жовтня 1937 року,

шоста година пополудні

Рита Попельська сиділа у своїй фешенебельній квартирі в кам’яниці Рогатина на розі вулиць Костюшка й 3 Травня. Вона занепокоєно походжала по кімнаті, інтер’єр якої відомий архітектор і декоратор Діонізій Чичковський запроектував у пастельних, спокійних кремових відтінках. Вона металася між годинником і столом, між сучасним буфетом та класичним фотелем, який становив навмисну екстравагантну деталь у цій сучасній і аскетичній квартирі. Її серце замалим не вистрибнуло із грудей, коли у дверях почувся дзвоник, і служник увійшов до кімнати, збираючись сповістити про прихід гостя.

Він не встиг цього зробити. Поточився від сильного поштовху й сперся на стіну. До кімнати вдерся Едвард Попельський і негайно вигнав служника. Побачивши батька, Рита впала навколішки. Їй здавалося, наче земля втікає з-під її ніг. Худенька постать похитнулася, наче в трансі, і дівчина впала б на підлогу, якби її не підхопила дужа батьківська рука. Рита припала до неї вустами. Плакала тихо, не схлипуючи. По долоні Попельського стікали сльози. Він мовчки стояв над дочкою, гладячи її волосся біля вух. Це було місце, яке він найдужче любив цілувати, коли Рита була маленькою. Тоді він вдихав повітря й відчував у її косах аромат лісу в Сокільниках, де вони проводили канікули, або солоний запах моря й надбалтійського пляжу. Зараз він теж хотів її поцілувати туди, але не зробив цього. Відчував якийсь чужий запах, незнайомі йому різкі парфуми. «Буде королевою краси в борделі, у Буенос-Айресі!»

Попельський витер очі, засопів, легенько відсторонив дочку, підвівся й сів біля столу. Сплів пальці, немов бажаючи відсторонитися від почуттів, котрі його роздирали. Рита теж підвелася й сіла навпроти батька. Поклала на його руку свою вузьку долоню з коштовним діамантом на пальці.

— Благаю, татусю, вибач мені, — її очі сповнилися сльозами, дві впали на щоки. — Татусю, вибач мені, учора ж були твої іменини! Я так хочу почути сьогодні від тебе слова пробачення!

— Пробачаю, — прошепотів він, стиснув повіки, але не зміг утриматися від сліз, котрі текли між густими віями.

— Я була жахливою, дурною егоїсткою, — Рита витягла помережану хусточку й приклала її до очей. Уміла за одну мить опанувати себе, як і її мати. — Але не думай, татку, що я покинула рідний дім, бо вважала тебе нестерпним тираном! Ні, все було не так! Батьку, вислухай мене! Броніслав писав до мене й спокушав у листах. Ми листувалися, він причарував мене. Надіслав своє фото із присвятою… Тоді, у свято весни, я пішла на побачення з ним. Зі мною пішла Тичка. Я боялася йти сама. Це було на