Читати книгу - "Зворотний бік сутіні"

class="p1">Мальва покрутила в руках дримбу. Знаки Лади. Отже, це…

— Це варган Лади. Але ж… як? Ви його вкрали? — Мальва трохи ніяково крутила в руках чужий варган.

— Вкрали, — відповідав Полель. — Ще вчора за вечерею. Коли матінка намагалася по-мирному вирішити з нами всі питання. Давай без подробиць, гаразд?

— А як тоді Лада без ключа? Це ж погано… І що вам за таке буде? — намагалася зрозуміти хлопців Мальва.

Лед сердито пхикнув:

— Так, йолкі-матолкі. Красти — це погано. А тримати невинну людину замкненою — це як? Нами не переймайся. Ми таки її діти. І варган у неї не один. У матінки ціла колекція… Ага, вона сама точно не зна, скільки їх у неї. Тому… Лада може навіть не помітити пропажі одного. За якийсь час ти варган нам повернеш, а я обережно підкину його матінці. І все буде в чоколяді. Так, здається, кажуть у твоєму світі, світі Єдиного Бога. Однак ти, Мальвочко, мусиш зрозуміти, що для того, аби його повернути, ми з тобою маємо принаймні ще разок зустрітися. І таким чином у мене з’являється примарний привід сходити з тобою на побачення. Гаразд?

Мальва закивала. Кинулася на шию Леда і розцілувала хлопця. Добре, що був у сажі, яка приховала його зніяковіння. Тоді Мальва поцілувала Полеля, і той від розчулення, не криючись, змахнув сльозу. Лед від побаченого театрально закотив очі. Хлопці були чудові. Мальва б не відмовилася від таких братів, але й від друзів, зрештою, теж.

За дверима почувся гуркіт та розкотисте гупання. Лада поверталася. Хлопці підперли спинами двері. І Мальва задримбала у варган, як учили хлопці: «Ягілка! Ягілка! Ягілка!» Тепер варган був ключем від нових дверей. Стіни довкола почали танути, і наче у мареві вона вихопила сердиті очі Лади, яка з усієї моці свого закляття вибила в кімнаті двері, змітаючи братів на своєму шляху.

— Під домашній арешт на два роки. — Останнє, що почула Мальва перед тим, як переміститися.

9. Батько Шум

Чуй-ліс прокинувся. Він нервово сіпався у конвульсіях. Його діти-дерева нажахано й болісно приймали липкі обійми темних вітрів мороку. Ті обійми їх випікали, листочки робилися мертвими та осипалися. Сівер — личина північного вітру — морозним холодом вгризався в землю. І там гинула не лишень трава та коріння дерев й кущів, там вмирало від стужі все, що жило у ґрунті: комашня, хробаки, гризуни, та й більшість звірини навряд чи перенесе таку стужу. Гарячий вітер півдня — Вітрило — шкірився своїм беззубим ротом та дихав гарячим полум’ям. Все, що потрапляло в його обійми, вмирало в страшних муках. Бо йому пекло, йому боліло. Ліс вив, дерева простягали до неба свої віття-руки, благали порятунку в батька Шума, який досі спав. Хмара чорного диму тяглася хвостом за Вітрилом, якому допомагав вітер-пустунець Легот. Той голосно завивав та зловісно реготав, додаючи шалапутства у розваги Вітрила. Він легко виривав із корінням високі кремезні сосни, а ті, котрі міцно трималися за землю, люто розгойдував і просто ламав, наче сухі бадиляки. Дерева стогнали та плакали. Вони пам’ятали історії не однієї битви, які час від часу навідували світ неврів. Однак такої жорстокості, спрямованої на них, не знали ніколи. Мудрий Покровитель цього світу Мирослад та Батько Шум не дозволяли їх ображати. Пам’ять предків, що нуртувала всередині кожного з них, стверджувала, що вони старіші від світу, що вони — повітря цього світу, його життя. А хто вбиває життя? Тільки чужинець, варвар, невіглас…

Сльози з очей сосен скрапували додолу, попіл сірою хмарою застеляв небо, а потім опускався невагомо на мертву чорну траву.

— Батьку-батьку! — волали дерева.

— Батьку-батьку! — булькало болото.

Але Батько Шум поки міцно спав. Бо його серце було заховане глибоко під старим дубом, бо його серце поки не чуло волань і мук його дітей.

А сімдесят сім лихих личин Стрибога нещадно шматували тіло старого лісу, старого Батька Шума.

Морян вибрав собі іншу забаву. Він закрутився високо в небі у шаленому танку, принаджуючи всі хмари, які жили в окрузі. А впіймавши їх за хвости, почав зганяти докупи, крапелька до крапельки… І за якихось пару годин над лісом висіла лиха страшна чорна хмара, яка сердито бурчала та нервово сіпалася, обіцяючи пролитися на землю рясною зливою. Однак цього не сталося. Бо дощ міг врятувати ліс і від стужі, і від полум’я. Лихий темний Морян, слухаючи накази Повелителя Стрибога, направив зібране «військо хмарове» в Чарівну долину, де рясно квітли калина, малина, ожина, бузина та інші кущі.

Хмара, густа та чорна, раптово впала додолу. Здавалося, що геть нічого не відбувається. Лишень щільний темний туман стоїть над долиною та заковтує всі звуки. Та коли він розвіявся, то…

На місці колись квітучої долини утворилося велике озеро, і пустунець Морян ганяв ним хвильки-гребінці, мріючи про те, що, може, колись-таки Повелитель Стрибог дозволить попустувати ще більше й затопити цей світ водою. І зникне тоді смердюче болото, згинуть вередливі звірята та набридливі комашата. Натомість з’являться рибки, може, навіть золоті. Рибок він любив, він любив гратися з ними в підводні хованки, а з людьми, що мандрували водою на своїх човнах, у надводні.

Та всі ці потуги вітрів були поки марними. Ні Перуна, ні Птахи вони ще не знайшли.

А Перун і Птаха просто втікали від переслідувачів. Вони розуміли, що нищення лісу — це не таке собі звичайнісіньке бажання Стрибога залякати їх, хизуючись силою. Стрибог хоче знищити і Птаху, і Перуна. Фізично знищити. Сердитий і зчорнілий від ревнощів бог для себе все вирішив і не слухатиме жодних виправдань.

Заклинання Місяцівни в’язало сили Перуна та Перуниці, а щоб їх розв’язати, Мирослад мав провести обряд звільнення. А для його здійснення потрібна була їхня особиста присутність на ритуалі. Дуже сподівалися, що до настання ночі Мирослад їх таки знайде та звільнить. А поки… Вони заглиблювалися в ліс, утікаючи від лихих темних проклять Стрибога, від його вітрів, котрі нищили нещадно та вбивали немилосердно все живе на своєму шляху.

Перун рухався обережно, але впевнено. «Як воно — почуватися смертним, Боже?» — колотилася думка в голові Птахи. Пару разів спотикалася та падала, обдирала до крові руки та коліна. Перун майже силоміць волік її за собою, допомагав чим міг. Одяг на ній перетворився на дрантя. А коли ноги просто відмовилися йти, вона дозволила Перуну нести її на руках. Він це робив із любов’ю, обережно та лагідно, і зовсім не жалівся, що йому теж важко. Вона тоді дозволяла собі розкіш