Читати книгу - "Бібліотека душ"

я спритненько проштовхався крізь водяний тунель, дряпаючись по слизькому гострому камінні й низьких виступах. Вода заливала мені обличчя, я мало не похлинувся. Та потім нарешті вибрався і допоміг Еммі.

Удвох ми вистрибнули з крижаного струмка й роззирнулися навколо. Тут усе було точнісінько таким самим, як і на тому боці печери. От тільки помічника вже не було, і гільз на снігу, і відбитків ніг. Ми неначе увійшли в дзеркало й потрапили до світу, який у ньому відображувався, за винятком кількох деталей.

— Ти весь посинів, — сказала Емма, підтягла мене на берег і міцно пригорнула до себе. По тілу розлилося її благодатне тепло, і в занімілі кінцівки поволі поверталися відчуття.

Ми пішли, тим самим шляхом, яким прийшли до печери. Відшукали дорогу крізь колючі зарості ожини, нагору пагорбом, повз водоспад — усе в ландшафті залишалося незмінним, от тільки «СЮДИ», дороговказу, який для нас поставив Бентам, тут не було. Контур йому не належав.

Ми знову потрапили в лісочок. Перебігали від дерева до дерева, ховалися за стовбурами, поки не дійшли до того місця, де доріжка закінчувалася й переходила в долівку, а потім — у кімнату, що ховалася за переплетеним віттям пари ялин. Але ця кімната відрізнялася від Бентамової. У ній усе було по-спартанському: без меблів, жодних шпалер у маки, а підлога й стіни виявилися гладенькими бетонними. Ми ступили досередини й навпомацки пошукали в темряві двері. Я вів по стіні руками, аж поки не зачепився за маленьку вкорочену ручку.

Ми попритулялися вухами до дверей і послухали, чи не звучать за дверима голоси або кроки. Але я чув лише притлумлені відлуння.

Повільно, обережно, я прочинив у дверях шпарину. Помалу висунув у отвір голову і визирнув назовні. Та побачив широкий вигнутий хол, лікарняно чистий й сліпучо яскравий. У його гладеньких стінах випиналися високі чорні, немов у склепі, двері; десятки дверей карколомно завертали за вигин стін.

Ось вона, витвірська вежа. Ми все-таки проникли в печеру до лева.

* * *

Я почув наближення кроків. Швидко втягнув голову в кімнату. Зачиняти двері часу вже не було.

Крізь щілину я помітив білий спалах, коли повз нас пройшов чоловік. Рухався він швидко, вбраний був у білий лабораторний халат і йшов, уткнувшись носом у папірець, який тримав у руці.

Мене він не помітив.

Я дочекався, поки віддаляться його кроки, а потім протиснувся в хол. Одразу ж за мною вийшла Емма і причинила за нами двері.

Ліворуч чи праворуч? Зліва підлога забирала трохи вгору, справа — опускалася донизу. Якщо вірити Бентамові, ми перебували в Коуловій вежі, а от його полонених утримували не тут. Нам потрібно було вибратися назовні. Отже, вниз. Униз і праворуч.

Ми повернули направо, обіймаючи внутрішню стіну, бо коридор спіраллю спускався донизу. Гумові підошви моїх черевиків порипували. Доти я цього звуку просто не помічав, але в тяжкій тиші коридору з товстими стінами кожен крок змушував зіщулюватися.

Ми трохи просунулися вперед, та раптом Емма напружилася й притулила мені руку до грудей, щоб зупинити.

Ми прислухалися. Тепер, коли наші кроки стихли, ми почули інші — вони долинали спереду й були вже близько. Ми притьмом кинулися до найближчих дверей. Ті відчинилися дуже легко, ми пірнули всередину, зачинилися й спинами попритулялися до дверей.

Стіни і стеля в кімнаті, до якої ми потрапили, були круглі. Виявилося, що ми всередині велетенської дренажної труби, ще до кінця не змонтованої, тридцять футів завширшки. І ми там були не самі. На тому місці, де труба закінчувалася і розливалося дощове денне світло, на довгих ремонтних козлах сиділи з десяток чоловіків і ошелешено на нас витріщалися. Своїм вторгненням ми перебили їм обід.

— Ви як сюди потрапили? — закричав один.

— Та це ж малі, — заспокоїв його інший. — Слухайте-но, це вам не дитячий майданчик!

То були американці. Здавалося, вони геть не розуміють, звідки ми взялися. Але відповісти ми не наважилися, зі страху, що почують витвори в коридорі, а ще я переживав, що крики робітників теж приваблять їхню увагу.

— Той палець у тебе? — пошепки спитав я в Емми. — Здається, саме час його випробувати.

Тож ми показали їм палець. Тобто начепили протипилові маски (вологі після струмка, однак досі придатні), Емма розтерла крихітний шматочок пальця Матінки Пилок, і ми рушили вздовж труби до чоловіків та спробували кинути в них порошком. Спочатку Емма спробувала здмухнути його з долоні, складеної ківшиком, але порох лише здійнявся понад нашими головами, і від нього в мене защипало та трохи заніміло обличчя. Потім я спробував його кинути, але це взагалі не мало жодного ефекту. Скидалося на те, що цей порошок — погана зброя для нападу. На той момент робітникам уже почав уриватися терпець, і один зістрибнув з козел, щоб витягти нас із труби силоміць. Емма миттю сховала палець і розпалила рукою вогонь. Її полум’я підпалило порох, що завис був у повітрі, й зі звуком «пуф!» він зайнявся, враз перетворюючись на дим.

— Ого! — промовив чоловік. Він зайшовся кашлем і майже одразу, міцно заснувши, повалився на землю. Декілька його друзів підбігли допомогти, але теж полягли поряд із ним на землю жертвами хмари анестезійного диму.

Робітники, які ще не поснули, були налякані, сердиті й розкричалися на нас. Тож, перш ніж ситуація перейде на інший виток, ми помчали назад до дверей. Я перевірив, чи горизонт чистий, і ми вислизнули в коридор.

Коли я зачинив позаду нас двері, звук чоловічих голосів повністю стих, так, неначе двері не просто відокремили їх всередині, а якось вимкнули.

Ми трохи пробігли, а потім зупинилися й стали наслухати: чи не долинуть кроки. Потім бігли, зупинялися й слухали, по спіралі спускаючись униз уривками просування й дослухання. Ще двічі ми чули, що наближаються люди, й притьмом ховалися за дверима. Одні відчинялися в паркі джунглі, наповнені лункими вересками мавп; за іншими була кімната зі стінами з невипаленої цегли, а далі починалась утрамбована земля й громаддя гір, що невиразно вимальовувалися на тлі.

Підлога вирівнялася, й коридор став прямим. За останнім поворотом нас чекали подвійні двері, а за ними сяяло денне світло.

— А хіба тут не повинно бути більше охоронців? — знервовано спитав я.

Знизавши плечима, Емма кивком показала на двері, які видавалися єдиним виходом з вежі. Я вже збирався їх штовхнути, коли почув знадвору голоси. Якийсь чоловік розповідав анекдот. Усе, що я чув, — жебоніння його голосу, не слова, але