Читати книгу - "Репортер"

так багато людей із Загряжська виїжджають до Курська? Будь ласка, дозвольте мені самому пошукати в картотеці.

— Якщо ми кожному стрічному дозволятимемо копатися в картотеці, — відповіла жінка, — то потім самі нічого не знайдемо…

— Скільки часу я повинен чекати відповіді?

— Два тижні.

— У мене путівка в санаторій починається через п’ять днів…

— Відпочинете, тоді й прийдете за відповіддю.

— Річ у тім, що за час моєї відсутності (я не зміг сказати «арешту», згадавши, як сусідка на сходах боролася з собою, не знаючи, чи пустити мене в квартиру) моя дружина обмінялась… І виїхала в Курськ… З новим чоловіком… А з нею мої хлопчики… Вони маленькі ще, розумієте? І я їх не бачив більше року…

— А де ви були?

Я був змушений признатися:

— У тюрмі.

Жінка похитала головою, зневажливо спитала:

— Прописку хоч дали? Покажіть довідку про звільнення.

Я простяг паспорт, який мені повернули вранці; жінка прочитала прізвище, обличчя її раптом змінилося, очі стали ще яскравішими, на брезклих щоках з’явився рум’янець — немов два червоних п’ятачки (мабуть, з судинами у бідолашної швах):

— Стривайте, стривайте! Та ви що ж, той самий Горенков?

Я відчув пекучу незручність, але спромігся відбутися жартом:

— Ви про мене, наче про артиста якогось…

— Що ви! Про якого там артиста! Про вас так багато говорять у місті!

Вона несподівано швидко підвелася й відчинила двері до сусідньої кімнати:

— Лідочко, вийми ящик по обміну з Курськом, знайди там формуляр на Горенкову…

Та, мабуть, чула нашу розмову, бо зразу спитала:

— Може, вона взяла прізвище нового чоловіка?

Інспектор обернулася до мене, згідливо кивнувши:

— А ми за тутешньою адресою встановимо.

Через три хвилини Лідочка поклала на стіл формуляр, і я записав на аркушику паперу вулицю і номер будинку в Курську, де тепер жили мої діти.

Подякувавши інспекторові, я насилу стримався, щоб не спитати її, навіщо ж мені було писати заяву і два тижні чекати відповіді? Вона, мабуть, зрозуміла мене; рум’янець у неї став ще більш нездоровий:

— Пробачте… Але моя Лідочка одержує копійки, коли я завантажуватиму її понад міру, вона просто покине роботу… А спробуй замани сюди кого? Сидіти в задушливій кімнатці без кондиціонера за копійки…

— А якби клієнти платили вам якийсь процент за послуги? І ви збільшили б оклад вашим співробітникам?

Інспектор сумно зітхнула:

— Ви збільшили своїм робітникам? Збільшили. Ну і чим це закінчилося? А ми ж відділ виконкому… Які проценти?! Це ж капіталізм чистої води! З цими процентами ми всі наші досягнення розгубимо…

— Які саме?

— Ну як, — вона здивувалася з такого запитання. — Безкорисливість, служіння загальній справі, духовність…

Вона різко обірвала фразу, потерла скроні чоловічими пальцями, що звикли, мабуть, до домашньої роботи; пере білизну сама, нігті трохи відстають та й подушечки немов пемзою натерті.

— Чому в нас така сильна прихильність до догми? — знизала вона плечима. — Диву даюсь… Досі говоримо не те, що думаємо, а те, що зазубрили в молодості… Зробили нас дурними, обманули, наче нетям якихось…

Інспектор зазирнула в мій папірець, де я нашкрябав адресу, і зауважила:

— Ви прізвище не записали, її нове прізвище… Кир’якова… Може, знадобиться… І батьківські права вам доведеться повертати…

Я не одразу збагнув:

— Що значить «батьківські права»?

— Ви не в курсі? У формулярі довідка… Вас позбавили батьківських прав, справа це скандальна, паскудство, звичайно, але самі розумієте…

— Заждіть, заждіть, але ж без моєї згоди це неможливо!

Інспектор махнула рукою:

— Коли захочуть доконати — все можливо… Але ви не хвилюйтесь… Анулюють… Дати валідол? Та ви вже так не вболівайте, не треба, якщо найстрашніше пережили, то це вирішиться само собою…

… Я вийшов на подвір’ячко й сів на низеньку чавунну огорожу скверика — самотність відчувається особливо гостро, коли тебе оточують люди; довкола мене снували пари, розмовляли тихо, немов боялись, що їх хтось підслухає: «однокімнатна квартира з вікнами у двір, сміттєпровід на площадці сходів, хол шість метрів, кухня велика, сім з половиною, ми її обладнали під їдальню». — «Боюсь, не пропустить відділ… Адже в мене дві кімнати, вони не дозволяють однокімнатну на двокімнатну». — «Господи, що ж робити?! Туди поткнешся — не можна, сюди — заборонено». — «Треба буде декому віддячити…»

Я дуже близько побачив обличчя моїх хлопчиків; вони тепер Кир’якави… Припустимо, я приїхав у Курськ і прийшов до них… Коли мене забрали, Шурику було чотири, він Ще пам’ятає мене, а Паші лише два… Невже вони називають цього самого Кир’якова «татом»?! Ну й що станеться, коли я прийду? Якби Зіна написала, що вона розлучається і від’їжджає, щоб хлопчики не несли на собі печать моєї ганьби, я зрозумів би її і благословив… Але ж вона нічого не пояснила… А може, її примусили? Загрожували звільнити, а чим же годувати дітей? Того, хто впав, затоптують, так уже повелось…

У касах Аерофлоту була перерва: змієподібна черга простяглася вздовж кварталу, задушлива й зовсім непорушна; здавалося, що люди втиснуті одне в одного; на обличчях — стомливе роздратування й страх: як би хто не вліз; раніше ми говорили «втерся». Біля дверей агентства чергували старі чоловіки в солом’яних капелюхах, руки в них були міцні, вузлуваті; є громадянське право, є телефонне, а є кулачне, згадав я слова мого співкамерника, вуркагана в законі, Ігоря Синцова; щодня йому робили масаж протягом години, малолітки з вертлявими задницями старалися від душі…

Я знав, що варто мені подзвонити в транспортний відділ обкому, і квиток до Курська я одержу зразу; в нас і безпощадні і добрі безмежно. Я спитав у стариків, на який день дають квитки. Один з них відповів, що спочатку треба записатися; списки складають у дворі; в черзі стоять ті, хто заздалегідь зареєстрований, чекати треба тиждень.

— А я в газетах пропозицію читав, щоб посередницькі бюро організували… — знову не втримався я. — Немає ще таких? Посередники по організації подорожей…

Старі багатозначно перезирнулися, не приховуючи зневажливих посмішок.

Один, найкремезніший, підморгнув сусідові:

— Посередника захотів! Приватника-кровососа! Всі нормальні люди в черзі стоять… Усі стоять — і ти стій! Особливий, чи що?!

У секретаріаті Карімова сказали, що він поїхав у район, повернеться завтра; здивувалися, чому я не прийшов ранком; «Вас чекали». У транспортному відділі квиток видали через півгодини, побажали гарно відпочити; коли я виходив, черговий міліціонер попросив подзвонити в секретаріат; я відповів, що вже дзвонив; «знаю, просили зв’язатися ще раз».

Помічник Карімова — мабуть, новий, колишнього я кілька разів бачив — спитав, де мене можна знайти після дев’ятої? «Рустем Ісламович щойно дзвонив із Стахановського району, просив розшукати вас, хоче зустрітися після