Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

не вдається зловити одкровення, що міститься в ньому, то другої нагоди зробити це не буде. І тоді, можливо, їй доведеться решту життя провести в глибокій самотності і каятті. У такому похмурому світі вона не може чогось сподіватися. В її руках залишається тільки недовговічний кістяк того, що було.

Та хоч би там що, я радий, що зміг з Вами зустрітися і розповісти цю історію. Щоправда, не знаю, чи вона вам стане у пригоді, але завдяки цьому я, здається, досяг своєрідного порятунку. Хоч і слабкого, однак дорогоцінного, мов скарб. Я бачу знак провидіння в тому, що Хонда-сан привів мене до цього. І подумки молюся, щоб ви, Окада-сан, жили щасливо».

Я ще раз уважно перечитав листа від самого початку і поклав назад у конверт.

Хоча лист мене надзвичайно вразив, у моїй уяві залишив тільки далекі й туманні образи. Я вірив лейтенанту Мамії і міг сприймати за правду те, що він вважав фактом. Однак зараз такі слова, як «факт» або «правда», мене особливо не переконували. Найбільше в листі мене зацікавило його невдоволення тим, що він не може описати й пояснити все, як йому хотілося б.

Я подався на кухню випити води, потім трохи поблукав по дому. У спальні сів на ліжко й розглядав одяг Куміко, розвішаний у шафі. «Як, власне, я жив досі?» — подумав я. Добре розумів те, що сказав Нобору Ватая. Я розсердився на його слова, та, якщо добре подумати, він мав рацію.

«Минуло шість років, як ви одружилися. І що ти робив увесь той час? Нічого. Звільнився з роботи і тільки ще більше ускладнив життя Куміко. Тепер ти без роботи, без планів на майбутнє, а в голові — якщо казати відверто — саме сміття», — сказав він. І я мушу визнати, що це правда. Якщо бути об’єктивним, за цих шість років я справді не зробив нічого змістовного, а в моїй голові саме сміття. Я — ніщо. Як він сказав.

Та невже я справді ускладнив життя Куміко?

Я довго дивився на її сукні, блузки і спіднички у шафі. Тіні, що залишилися після неї. Втративши господиню, вони безсило висіли на плічках. У ванні я добув з шафки флакончик туалетної води фірми «Christian Dior», отриманий від когось як подарунок, зняв ковпачок і понюхав — запах був такий же, як і того ранку, коли Куміко виходила з дому. Повільно вилив його вміст у раковину. Рідина потекла у зливник, і сильний запах квітів (я ніяк не міг пригадати їхньої назви) заповнив ванну, несамовито розбудивши мою пам’ять. Умившись і почистивши зуби в цих різких пахощах, я вирішив навідатися до Мей Касахари.

Як завжди, я чекав Мей, стоячи на доріжці, позаду дому Міякави, але вона так і не з’явилася. Спершись об огорожу, я смоктав лимонну карамельку й думав про лист лейтенанта Мамії. А тим часом навколо стемніло. Прождавши марно десь з півгодини, я махнув рукою. Напевне, Мей кудись пішла.

Я повернувся доріжкою до нашого дому, переліз через стіну. Всередині дому витали тихі синюваті літні сутінки. І сиділа Крита Кано. Мені видалося, ніби я бачу сон. Та ні, це відбувалося наяву. У повітрі все ще плив запах туалетної води, яку я розлив. Крита Кано сиділа на дивані, поклавши руки на коліна. Я підійшов, але вона навіть не ворухнулася, ніби час у ній зупинився. Увімкнувши світло, я сів на стільці навпроти.

— Двері були незамкнені, — сказала вона нарешті. — От я і зайшла.

— Та нічого. Зазвичай я не замикаю дверей на ключ, коли виходжу з дому.

На дівчині була біла мережана блузка, пишна бузкова спідничка, у вухах — великі сережки, на лівій руці — два браслети, які мене ошелешили, бо такі ж були на ній, коли я бачив її уві сні. Зачіска і макіяж — як завжди. Волосся гарно укладене й закріплене лаком, наче вона щойно вийшла з перукарні.

— У мене обмаль часу, — сказала дівчина. — Уже пора вертатися. Та будь-що я хотіла б з вами поговорити. Ви зустрічалися сьогодні з моєю сестрою та Ватая-саном, чи не так?

— Так, зустрічався, але не сказав би, що наша розмова була приємною.

— А мене ні про що не хочете запитати?

«І чого це всі ставлять мені якісь запитання?» — подумав я.

— Хотів би знати більше про Нобору Ватая. Мені здається, що мушу знати про нього.

Крита кивнула.

— Я також хотіла б знати про Ватая-сана більше. Сподіваюсь, сестра, напевне, вам уже розповідала, що ця людина давно колись мене збезчестила. Я не можу говорити тут про це зараз, може, потім розкажу. В усякому разі, це сталося всупереч моїй волі. Звичайно, була домовленість, що я матиму з ним статеві стосунки, а тому це не було зґвалтування у звичному розумінні. Однак він мене збезчестив. І тим самим сильно змінив мене як людину. Та все одно я зуміла вистояти. Ба більше, внаслідок пережитого і завдяки допомозі сестри я піднялася на вищий рівень. І все ж факт залишається фактом: Нобору Ватая всупереч моїй волі зґвалтував мене й збезчестив. Це був неправильний і небезпечний вчинок. Адже я могла зовсім пропасти. Розумієте?

Звісно, я не розумів.

— Окада-сан, я мала і з вами статевий зв’язок, але він був правильним як за метою, так і за способом. Мене не опоганив.

Я дивився на її обличчя, як на стіну з різноколірними плямами.

— Зі мною?

— Так, — відповіла вона. — Спочатку я користувалася тільки ротом, а вдруге все пішло по-справжньому. Обидва рази в тій самій кімнаті. Пригадуєте? Першого разу було обмаль часу, тому довелося спішити. А от удруге я мала трохи більше часу.

Я не знайшовся, що відповісти.

— Другого разу я наділа сукню вашої дружини. Блакитну. На зап’ясті лівої руки мала ці самі браслети. Правда? — Крита Кано простягла до мене ліву руку з двома браслетами.

Я кивнув.

— Звичайно, насправді ми не кохалися, — сказала вона. — І досягали ви оргазму не в мені, а в думках. Розумієте? Придумана свідомість. І все-таки ми обоє переконані, що це між нами відбувалося.

— Навіщо все це здалося?

— Щоб знати, — відповіла Крита. — Знати більше й глибше.

Я зітхнув. Що й казати, безглузда розмова! Однак Крита Кано описала мій сон цілком точно. Проводячи пальцем по губах, я невідривно дивився на її браслети.

— Може, в мене не все гаразд з головою, але я так і не зрозумів, що ти сказала, — промовив я сухо.

— У вашому другому