Читати книгу - "Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо"

ся, що дикуни не вбили їх і не з'їли, він відповів: — Білі люди стали нам брати, — тобто, скільки я зрозумів його, вони замирилися з ними, і додав: — Наші їдять людей, коли війна, — тобто тільки полонених із ворожих племен.

Минув немалий час після цієї розмови. Якось ясного дня, зійшовши на вершину горба в східній частині острова, звідки, як відомо читачеві, я багато років тому побачив американський континент, П'ятниця довго вдивлявся в далечину в тому напрямі і раптом почав скакати, танцювати й кликати мене до себе, бо я був досить далеко від нього. Я підійшов і спитав, у чому справа. — О, радість! О, щастя! — вигукнув він. — Он там, дивіться… звідси видно… моя земля, мій народ!

Я помітив, як на його обличчі з'явився вираз незвичайної радості: очі іскрились, здавалось, ще хвилина — і він полине через море, до рідного краю. Це спостереження навіяло мені багато думок, і я почав ставитись до свого слуги з меншим довір'ям. Я був певен, що при першій нагоді П'ятниця вернеться на батьківщину і забуде там не тільки свою нову віру, але й усе, чим він мені зобов'язаний; може, навіть зрадить мене ради своїх одноплеменців, приведе їх сотню чи дві на мій острів, вони уб'ють мене і з'їдять, і він бенкетуватиме з ними так само весело, як вони звичайно бенкетують, пожираючи взятих в полон ворогів. Але, гадаючи так, я був дуже несправедливий до бідного чесного дикуна і згодом пошкодував, що так поставився до нього. А проте моя підозра щодня зростала. Так минуло кілька тижнів. Я став трохи обачнішим і не таким ласкавим до нього, як попереду. Але це справді було дуже несправедливо: чесне, вдячне створіння про це навіть не думало і додержувалось, як виявилось на моє велике задоволення згодом, найкращих правил християнської моралі.

Ставлячись до П'ятниці з підозрою, я, як ви, мабуть, здогадуєтесь, щодня розпитував його, гадаючи, що він викриє який-небудь свій план, спрямований проти мене, але він говорив так щиро й простодушно, що мені нічим було підкріпити своєї підозри. Я, нарешті, заспокоївся і він знову заволодів моїм довір'ям, навіть не помітивши моєї тривоги, і згодом я не міг уже підозрівати його в обмані.

Одного разу, коли ми з П'ятницею знову піднялися на той горбок (тільки цього разу над морем стояв туман і континенту не було видно), я спитав його:

— Ну, П'ятнице, хотів би ти вернутись на батьківщину, до свого народу?

— Так, — відповів він, — я був би дуже радий бути серед свого народу.

— Що ж ти робив би там? — вів я далі. — Знову зробився б дикуном і почав би, як раніше, їсти людське м'ясо?

Його обличчя набрало зосередженого виразу, він похитав головою і відповів:

— Ні, ні. П'ятниця сказав би там їм усім: живіть хороше, моліться богу, їжте хліб, козлятину, молоко, не їжте людського м'яса.

— А якщо ти їм це скажеш, вони не вб'ють тебе? Він глянув на мене так само спокійно і відповів:

— Ні, не вб'ють. Вони любитимуть учитись добра, — бони будуть раді навчитись добра, хотів він сказати — і додав:- Вони багато чого навчились від бородатих людей, що приїхали човном.

Тоді я знову спитав, чи хотів би він вернутись до них. П'ятниця посміхнувся й відповів, що не зміг би пропливти так багато.

Я сказав, що зроблю йому човен; він відповів, що охоче поїде, якщо я поїду з ним.

— Як це я поїду? — спитав я. — Вони ж з'їдять мене.

— Ні, ні, не з'їдять, — промовив він палко, — я зроблю так, не з'їдять, я зроблю так, вони тебе дуже любити.

Мій чесний П'ятниця хотів сказати цим, що розкаже своїм землякам, як я побив його ворогів та врятував йому життя, і що за це вони полюблять мене. Після цього він своєю ламаною мовою розповів, як ласкаво поставились вони до сімнадцяти білих бородатих людей, занесених туди лихою пригодою.

З того часу, признаюсь, мені вроїлась у голову думка спробувати переправитись на суходіл і розшукати там бородатих людей, про яких говорив П'ятниця. Безперечно, це були іспанці або португальці, думав я, коли мені пощастить приєднатись до них, ми вкупі, бувши на суходолі, знайдемо спосіб вирватись звідти швидше, ніж це робив би я сам на острові, за сорок миль від суходолу, не маючи допомоги. Отже, через кілька днів я знову почав з П'ятницею ту ж саму розмову. Я сказав, що дам йому човен, щоб він міг повернутись на батьківщину, і повів його на протилежний кінець острова, де стояв мій фрегат. Вичерпавши з нього воду (щоб краще його зберегти, я затопив його), я підвів П'ятницю до берега, показав йому фрегат, і ми сіли в нього.

Виявилось, що П'ятниця чудовий гребець; човен ішов нього, мабуть, так само легко і швидко, як і в мене. Коли ми відійшли від берега, я сказав йому:

— Ну що ж, П'ятнице, поїдемо до твоїх земляків?

Він здивовано глянув на мене: очевидно, човен здавався йому надто малим для такої далекої подорожі. Тоді я сказав йому, що в мене є трохи більший човен, і другого дня повів його на те місце, де стояв мій перший човен, якого я не міг спустити на воду. П'ятниці він здався досить великим. Але від часу збудування цього човна минуло двадцять два чи двадцять три роки; весь цей час човен стояв під відкритим небом, його пекло сонце й мочили дощі, тому він весь розсохся й прогнив. П'ятниця сказав, що такий човен буде цілком годящий, і на нього можна буде навантажити досить харчів, хліба та питва.

Таким чином, моє рішення поїхати разом з ним на суходіл настільки зміцнилось, що я запропонував йому збудувати такий самий човен і поїхати ним додому. Він не відповів ні слова, але став дуже похмурим та сумним. Коли я спитав, що з ним, він сказав:

— За що ти сердитий на П'ятницю? Що мій зробив?

— З чого ти взяв, що я сердитий на тебе? — спитав я, — я зовсім не сердитий.

— Не сердитий! Не сердитий! — пробурчав він кілька разів, — а навіщо випроваджувати П'ятницю додому?

— Та ти ж сам казав, що тобі хочеться додому, — відказав я.

— Так, хочеться, — відповів він, — але тільки, щоб обидва. П'ятниця не хоче туди, господаря там немає.

Одно слово, він і слухати не хотів, щоб покинути мене.

— Ну, я поїду, — сказав я. — Але що я там робитиму?

Він жваво обернувся до мене:

— Ти багато робити,