Читати книгу - "Інформатор"

Лейсі повернулася на своє робоче місце і спробувала зосередитися на інших справах. Вдруге зателефонувала до офісу констебля і попросила до телефону Біллі Каппела. Він був дуже зайнятий. Передзвонила за годину — виявилося, що він усе ще на зустрічі. Дівчина зв’язалася зі своєю страховою компанією і врешті-решт знайшла диспашера, який оцінював її «пріус». Службовець повідомив, що продав її понівечену автівку на звалище поблизу Панама-Сіті за тисячу доларів — звичайна ціна за такий брухт. Він не знав точно, що далі відбувається з такими машинами після того, як вони опиняються на звалищі, проте припускав, що їх або знищують і потім відправляють на переробні заводи, або продають на запчастини. Два дзвінки на звалище не додали нової інформації. Після обіду Лейсі попередила Майкла, що має відвідати лікаря і сьогодні вже не повернеться в офіс.

Натомість вона поїхала до Панама-Сіті. Це була її перша самостійна подорож автівкою. Лейсі дотримувалася допустимої швидкості й намагалася не здригатися щоразу, коли повз проїздила інша машина, — справжнє випробування для нервів. Її дихання пришвидшилось, у шлунку з’явилося відчуття важкості, але дівчина була рішуче налаштована на поїздку туди і назад.

Прибувши на звалище, вона залишила автівку на стоянці, вкритій гравієм, між евакуатором і побитим пікапом. Запитала у чоловіка в поплямленій сорочці і з брудною бородою, де розташований офіс. Він показав у бік металевої будівлі, стіни якої вкривали вм’ятини, а двері були відчинені навстіж. Лейсі зайшла у приміщення з довгим столом, на якому механіки розкладали вживані автозапчастини, готуючи їх до продажу. Стіни вкривала вражаюча колекція ковпаків, але знайшлося місце і для календарів із зображеннями напівоголених жінок. Поява гарненької леді привернула загальну увагу. Чоловік, на футболці якого було написано «Бо», усміхнувся і запитав:

— Вітаю, міс, чим можу вам допомогти?

Вона усміхнулась у відповідь, підійшла ближче й відповіла:

— Я шукаю мою автівку. Вона була пошкоджена три тижні тому на території резервації таппакола і її доставили сюди. Я б хотіла побачити її, щоб забрати деякі особисті речі.

Обличчя Бо зникла усмішка.

— Якщо машину і справді доставили сюди, то вона уже не ваша. Можливо, її вже утилізували.

— Вона справді має бути у вас, я дізнавалася у своєї страхової компанії.

Бо підійшов до комп’ютера і запитав:

— У вас є VIN-код?

Дівчина подала копію своїх документів. Бо почав натискати клавіші, шукаючи потрібну інформацію. До нього приєднався приятель, якого, як свідчив напис на сорочці, звали Фред. Ще двоє механіків спостерігали за ними з іншого боку кімнати. Бо і Фред супилися, щось бурмотіли, здавалося, що вони були чимось збентежені. Бо сказав:

— Ходи зі мною, — він вийшов з-за стола.

Лейсі пройшла за ним коротким коридором, а потім через бічний вхід. За будинком, приховане від сторонніх очей високим парканом, було поле з рештками автомобілів, вантажівок і фургонів — їх було безліч. Віддалік велика незграбна машина трощила побиті машини. Бо помахав якомусь чоловіку, той підійшов. На ньому була біла сорочка, набагато чистіша, ніж у Бо чи Фреда, без вказаного імені. Здається, він був тут головним. Бо передав йому аркуш паперу і сказав:

— Вона шукає той «пріус», який привезли з резервації, каже, що він її.

Чоловік насупився і похитав головою:

— Його тут немає. Якийсь хлопець заходив кілька днів тому і купив його за готівку. Він забрав його на тягачі.

Лейсі не надто розумілася на цьому, тож запитала:

— Хто його придбав?

— Не можу сказати, міс, і, якщо чесно, то й не знаю. Імені він не називав, йому потрібен був автомобіль і в нього була готівка. Таке тут трапляється постійно. Хлопці, як той, скуповують брухт і продають на запчастини. Раніше я його ніколи не бачив.

— У вас є реєстр?

Бо розсміявся, начальник теж усміхнувся — їх тішила необізнаність дівчини. Бос відповів:

— Ні, міс. Як тільки авто розламали, права власності анулюються і нікого не цікавить, що відбувається з ним далі. Продажі за готівку в цьому бізнесі — не дивина.

Лейсі не знала, що ще можна у них запитати. Здавалося, вони говорили правду. Дівчина окинула оком усі ці кілометри побитих машин і зрозуміла, що пошук буде марний.

— Мені шкода, міс, — промовив начальник і пішов.

Прийшло повідомлення від Верни: «Хочеш поговорити?»

Вони обмінялися ще кількома повідомленнями і узгодили час зустрічі.

Лейсі прибула до будинку Хетчів після обіду. Верна була сама з дітьми. Двоє старших робили домашнє завдання за кухонним столом, Піппін і малюк спали. Верна зізналася, що за життя Г’юго в будинку ніколи не було так тихо. Вони пили зелений чай на веранді і спостерігали за світлячками у темряві. Верна відчула полегшення, коли родичі роз’їхалися, однак її тішила думка, що мама повернеться завтра, щоб допомогти з Піппін. Жінка була змучена, але спала вже більше. Вона й досі прокидалася з думкою про те, що все це неправда і Г’юго буде поряд, але щоразу мусила повертатись до реальності. Але мати чотирьох дітей не може дозволити собі таку розкіш, як скорбота. Життя триває.

— Сьогодні я отримала виплату зі страхування життя, тож стало трохи легше, принаймні на якийсь час, — сказала Верна.

— Це чудово.

— Ми якось протримаємося рік чи два, але мені потрібно