Читати книгу - "Річки Лондона"

вдягнися, — сказала вона. — Жахливий стариган.

Окслі зітхнув і пішов у будинок, а Айсіс проводила його ніжним поглядом.

— Після плавання вони завжди такі, — сказала вона.

— А ви теж плаваєте? — спитав я.

— О, так, — сказала Айсіс і злегка зашарілася. — Але я досі надаю перевагу берегу. Їм властивий баланс між водою та сушею; чим більше часу вони проводять із нами, тим більше схожими на нас стають.

— А чим більше часу ми проводимо з ними?..

— Не поспішай іти у воду, — сказала Айсіс. — З цим рішенням краще не квапитися.

* * *

Усю дорогу назад Беверлі сиділа тихо. Я спитав, чи не хоче вона, щоб я її куди-небудь підвіз.

— Можеш відвезти мене додому? — спитала вона. — Думаю, мені треба поговорити з мамою.

Тож мені довелося їхати через усе місто до чудового Воппінга, а Беверлі всю дорогу мовчала, що само по собі було моторошно. Коли я зупинився біля її будинку, вона зупинилася, вилізаючи з машини, і сказала, щоб я був обережний. Коли я спитав її, чого саме я маю стерегтися, вона знизала плечима й швидше, ніж я встиг їй завадити, поцілувала мене в щоку. Я дивився, як вона йде від мене, на край светра, що прилипнув до її спини, і думав: що то в біса було?

Не зрозумійте мене неправильно, Беверлі Брук мені подобалася, але я був дуже підозрілий, і не в останню чергу тому, що і вона, і її мати, схоже, могли б добитися ерекції навіть у моху, якби їм це було потрібно. А пересторога Айсіс не лізти в воду разом із тим, хто не є стовідсотковою людиною, була лише глазур'ю на торті.

Коли я їхав назад до Фоллі, починався час пік. На небі зібралися хмари, по вітровому склу починали ляпати дощові краплі. Було цілком очевидно, що між Беверлі та Окслі утворився зв'язок. Коли я дивився, як вони стоять поруч у річці, вони виглядали… комфортно — ось слушне слово; а може знайомими, як кузени. Бартолом'ю — найбільший зануда, коли йдеться про духів місць — твердо наполягав на тому, що «природні духи», як він їх називав, завжди набирали деяких рис місцин, які вони уособлювали. Батько та Мама Темза були духами однієї річки; якщо мені вдасться зіткнути їх, їхня справжня природа візьме своє.

І якщо заради цього треба кілька днів дивитися на Беверлі у річці, то я був готовий на таку жертву.

Я думав був зателефонувати Леслі, але натомість замкнув гараж і пішов через парк до станції метро «Площа Рассел». В кіоску біля станції я купив квіти й без очевидної для того причини пішов у метро, щоб кудись поїхати.

Розділ 9
Козел-провокатор

Я доїхав на метро до станції «Свіс Котедж» і встиг пройти від неї чверть Авеню Фіцджона, перш ніж почав питати себе, що я роблю. Я не просто відмовився від власної машини на користь громадського транспорту, а ще й пішов пішки вгору на один з найвищих пагорбів Лондона замість того, щоб сісти в поїзд, доїхати до Гемпстеду, а тоді пройти пішки вниз. Ще не смеркалося, передвечірнє сонце пробивалося поміж деревами, що росли вздовж алеї. Квіти в моїй руці були трояндами, одним з тих темно-пурпурових різновидів, що здаються майже чорними. Мені було цікаво, для кого вони?

Було так тепло, що я зняв краватку й засунув її в кишеню піджака. Я не хотів з'явитися спітнілим, а тому не поспішав, а неквапливо йшов у тіні платанів, що росли вздовж тротуару. Це був один з тих днів, коли якийсь мотив не виженеш з думок, і тому не можеш не наспівувати його вголос; у цьому випадку це був хіт з мого минулого — «Digging Your Scene» у виконанні Blow Monkeys. Дивно було, що я знав слова, які побачили цей світ ще тоді, коли я носив підгузок. Коли я проспівав «Я просто хочу бути собою» в третьому приспіві, я дійшов до місця призначення. Цей будинок був готичною конструкцією з псевдо-баштами по кутах і з білими підйомними вікнами. Мармурові сходинки вели до величних вхідних дверей, але я їх проігнорував і пішов до бічної фіртки — я знав, куди йти. Я поправив на собі піджак, потер носки туфель об гомілки; задовольнившись, штовхнув брамку й зайшов.

Уздовж бічної стіни будинку росла жимолость; вона створила ароматний коридор, який вів до широкого сонячного садка. Навколо акуратно підстриженого газону були клумби з петуніями, чорнобривцями та тюльпанами. Два величезні, повні весняних квітів теракотові горщики стояли обабіч сходів, що вели вниз, до внутрішнього дворика, в центрі якого під полуденним сонцем стояв фонтан. Навіть мені було зрозуміло, що він не з тих, які можна придбати в садовому магазині чи в гіпермаркеті. Це була вишукана мармурова ванна для пташок, у центрі якої стояла оголена фігура, що несла воду; італійський ренесанс, напевно — історію мистецтва я вивчав замало, щоб знати напевне. Статуя була стародавня, мармур подекуди лущився, а на німфі цівочка води, що сочилася з її сулії, залишила тьмяний слід від плеча до паху.

Вода пахнула солодко й спокусливо, вона була саме тим, що було мені потрібно після довгої повільної прогулянки вгору. Біля фонтана на мене чекала приваблива жінка середнього віку. На ній були жовтий бавовняний сарафан, солом'яний капелюх і сандалі. Наблизившись, я побачив, що очі в неї такі самі котячі, чорні й розкосі, як у її матері, але вона була світліша за Беверлі й мала гарний,