Читати книгу - "Остання подорож Сутіна"

163
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 76
Перейти на сторінку:
далі хотіла стати співачкою, голосно про це розповідала, мріяла завоювати своїм голосом Париж. То було в «Домі», а може в «Ротонді», як усе, що починалося в цьому місті. Вони розмовляли про минуле, але він не ностальгував за тими місцями, він був тут і лише тут, і йому хотілося залишитися тут назавжди. Над їхніми головами відчувалася ніжна близькість, приглушене перешіптування, щось таке, що єднало їх, щось, що ділили між собою тільки вони, навіть якщо то були лиш спогади про кілька вулиць Вільна, про довгий темний під’їзд, де він її боязко поцілував.

Але він відмахується, махає в повітрі рукою, немов дибука проганяє, немов змахує з обличчя нитки павутини. Чому вона знову з’явилася? Її місце в Вільні. Яке жахливе непорозуміння, коли в твоє життя намагаються пробратися жінки з іншого часу, з’явившись зненацька поруч. А ось і я, пам’ятаєш: колись. Але він не хоче ніякого «А пам’ятаєш?». Вільно — то була лиш приступка, що годилася тільки для того, щоб швидко поставити на неї ногу, заскочити і прибути нарешті в майбутнє. Назад до Вільна не вела жодна з доріг. Чуєш? Жодна.

Тоді вони довго ішли пішки нічним містом, блукали вулицями, тинялися дивними, затяжними траєкторіями кварталу. На відганяння вона не піддавалася. Вони пішли в крихітний готельчик на бульварі Распай, його майстерня була надто брудна. Коли вранці вони розійшлися, він утік звідти, як від надокучливої тіні. Десятого червня 1925 року народилася їхня донька. Еме, кохана, назвала вона дочку, немов глумлячись. То була виразна вимога до нього — любити її, а разом з нею — і її доньку. Та він навіть подивитися на донечку не захотів, заперечував своє батьківство. Хтось на Монпарнасі сказав якось у 30-х роках: «Слухай, та вона — викапана ти!»

Ти про кого? Немає в мене ніякої дочки, облиш мене!

Він не хотів її бачити, от тільки її обличчя відтоді бачило його завжди і всюди. Так немов доля знущалася з нього, він залишив на обличчі доньки свої очі, які неможливо було сплутати з жодними іншими, свій ніс, свої губи, рот. Він вислав її разом з її матір’ю геть зі свого життя, вислав кудись, де його не було. Тільки він один вирішував, які постаті виринали на полотні його життя, а яким слід було зникнути. І доля тут була ні до чого, то він вирішував, які кольори використовувати. На кожному полотні він — сам собі король, втомлений король.

То був перший рік, коли він вже зрозумів, що прибув до Парижа. Після наскоку філадельфійського фармацевта на його колекцію він продав ще чимало інших картин, в Париж приїжджали інші американці, питалися за роботами цього Сутіна, ціна на його картини швидко зростала, до давніх цін Збо доставляв три, а ще краще чотири нулі. Тож він якийсь час жив у стані грандіозного симульованого достатку.

То була пора тріумфу. Марселін і Мадлен Кастень знову появляються на обрії, стараються всіляко його підтримувати, після того, як під час їхньої першої зустрічі вони з ніг збилися, щоб йому догодити. На початку 20-х років вони зустрілися в невеликій кав’ярні на вулиці Шампань Прем’єр, хтось з їхніх друзів-художників порадив їм придбати його картину, бо він не мав навіть на хліб, у нього тоді взагалі не було засобів до життя. Він прийшов туди пізно, щоб перевірити, чи справді вони хочуть щось у нього купити, чи серйозно вони налаштовані, чи зачекають на нього. Він прийшов, тримаючи в кожній руці по картині, він вже не пам’ятає, які то саме були картини, мабуть, пейзажі з Сере чи з Кань-сюр-Мера. Марселін Кастень поспішав, він нетерпеливився після такого тривалого очікування, вийняв стофранкову купюру, навіть не дивлячись на картини, і простягнув художникові.

Візьміть, будь ласка, це завдаток. А на картини подивимося іншого разу.

Художник остовпів, не вірячи зверхній нетерплячості багатіїв і обурюючись нею. Він схопив купюру і жбурнув її Кастеню під ноги. Сліпа зверхність, через яку вони вірять, що їм так чи так належить усе, вистачить тільки видобути кілька обшмульганих купюр. Затята гордість голодного художника. То все ще його картини, і він міг з ними робити все, що йому хотілося. Він рвучко хапає картини і вибігає з кав’ярні.

А тоді, вже десь у другій половині 20-х, вони купують у Збо червоного хориста за… тридцять тисяч франків! Біла альба, накинена на червону далматику, тисячі кольорових мазків. Немовби йому хотілося зафіксувати взаємодію кров’яних тілець, червоне і біле, грандіозне поєднання смерті та життя у крові людини, як казав доктор Бог. Ці багачі тільки й могли вибелькотати: magnifique, грандіозно! Збо йому пізніше розповів. Вони благали продати їм цю картину, і він милостиво згодився віддати її їм.

Художник нетямиться, нарешті йому видається, що він добрався до мети після всіх тих років позаду, він купує собі костюми і капелюхи від Barclay, шовкові краватки, елегантне взуття марки Hannan, сорочки в горошок, він про такі мріяв уже давно. Біло-червоний церковний служка переодягнув його. Тепер він навіть тростинку часом бере зі собою на вуличні проходи. Він ще раз, через добрий десяток років, прибув до Парижа, йому вдалося домогтися успіху, а Збо вимагав від нього все нових картин. Минулися ті часи, коли в очах Збо можна було прочитати: Ти — не Модільяні!

Він вже в майбутньому, хіба не вигукував американець Барнз: Я купую майбутнє!

То навіщо йому були донька і жінка з минулого, він уже тут давно пришвартувався в Гаврі, був у резиденції в Меріоні біля Філадельфії, всі ті убогі місця він витер з полотна розгніваним і брудним рукавом піджака, витер Вулик і Сіте Фальґ’єр, всі ті убогі комірчини художників і блошині замки, порожні пляшки з-під дешевого червоного вина, всі ті обідрані полотна. Я — в майбутньому, лос міх цу ру!

1 ... 65 66 67 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання подорож Сутіна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Остання подорож Сутіна"