Читати книгу - "Інґа"

розслідувань (попередник ФБР) у 1924 році до його смерті у 1972-му, головна поліцейська служба Америки здебільшого залежала від забаганок цієї людини.

Ані формальні боси Гувера — генеральні прокурори Сполучених Штатів, — ані навіть їхні начальники у Білому домі не керували ФБР. Їхні побажання час від часу могли збігатися з побажаннями Гувера, і тоді він міг вирішити їх потішити, маючи при цьому власну мету, але саме він завжди ухвалював рішення — куди прямуватиме ФБР, кого вважати другом (чи принаймні тимчасовим союзником), а кого — ворогом. Том Уїкер із New York Times якось написав, що Гувер «володів величезною владою довше, ніж будь-хто за всю історію Америки».

Якщо ФБР було тілом, то Гувер його мозочком. Вся інформація, яку збирали агенти Бюро, проходила в тій чи іншій формі через нього, і її долучали до справ у міріадах бланків, кожен з яких зазвичай тричі копіювали. Якщо справа мала особливо непристойний характер або якщо ФБР зібрало інформацію делікатними, тобто нелегальними способами, тоді Гувер заносив її до папок з написом «Офіційно і конфіденційно». Вони зберігалися в його власному кабінеті, а не в головному архіві Бюро — подалі від допитливих очей наглядачів із Конгресу чи уряду. Як зазначив один історик, така система «давала змогу службовцям ФБР під час судового розгляду чесно стверджувати, що в їхньому “центральному архіві” немає записів щодо певного підозрілого протизаконного діяння»{501}. Саме у такій папці й зберігалася справа Інґи. Вона розрослася до 1200 сторінок.

Інґа привернула увагу Гувера ще до того, як він дізнався про її стосунки із Джеком Кеннеді. По-перше, вона набралася нахабства зазирнути у найпотаємніші справи ФБР, коли взяла інтерв’ю у двох найближчих однодумців Гувера — його заступника Клайда Толсона і його персональної секретарки Гелен Ґенді. Інтерв’ю були хвалебними, але портрет Ґенді — «найулюбленішої дівчини ФБР» — виявився зухвалим, а нарис про Толсона з його «блискучою фізичною формою» пояснював причину того, чому номер два Гувера не лише приваблював шефа, а й змушував його заздрити. Якщо Інґа шпигувала, то такими діями вона гралася із ФБР, а Гувер цього не стерпів би.

По-друге, Інґа мала впливових друзів. Схоже, що вона була протеже Сіссі Паттерсон, їздила цілим містом і брала інтерв’ю у багатьох важливих людей. Удавати з себе газетну репортерку з метою зустрітися із тими, хто володіє секретами Америки, було «наймайстернішим видом шпіонажу», як казав Гувер генеральному прокуророві Френсісу Біддлу{502}.

По-третє, зв’язки Інґи зі знаменитостями давали Гуверу дозвіл зазирнути у життя тих, хто його особливо цікавив. Йшлося і про ймовірного майбутнього начальника Гувера і його суперника в колах розвідки — полковника Уїльяма Джозефа «Дикого Білла» Донована, який був одним із героїв інтерв’ю Інґи.

Отримавши доповідь агента Хардісона про його допит Інґи і Пейдж Гайдкопер, Гувер швидко відреагував. Менш ніж за два тижні після тієї розмови, на Святвечір 1941 року (свята для Гувера мало що значили, якщо була термінова робота), він наказав провести розширене розслідування, залучивши стільки оперативних агентів, скільки потрібно, «щоб з’ясувати правду стосовно звинувачень міс Арвад». Він очікував отримати повну доповідь «найближчим часом» і сказав Сему МакКі — спеціальному агентові, який вів розслідування справи Інґи, що через її «потенційні можливості» цій справі треба приділити «всіляку увагу і вона має бути під вашим пильним особистим контролем». Щоб підкреслити своє власне зацікавлення долею Інґи, він додав, що чекає на новини у цій справі «не рідше одного разу на тиждень»{503}. Тим агентам, яких вважав млявими у стеженні за Інґою, Гувер виносив догани.

Отримавши дозвіл Біддла, Гувер почав прослуховувати її телефон, а на додачу агенти встановили жучки в номерах готелів, в яких вона зупинялася, переглядали її листи, вломилися у її квартиру (і в квартиру матері), переписали і сфотографували там усе, і цілодобово вели фізичне спостереження за Інґою.

Вони вмовили банкіра Інґи зазирнути в її рахунки, а працівників Western Union — прочитати її телеграми. Вони поговорили з усіма її ймовірними знайомими, а управитель дому Інґи у Вашинґтоні приєднався до Френка Уолдропа і Елізабет Арден, повідомляючи ФБР про неї (управитель квартири, яку вона знімала в Нью-Йорку, теж із задоволенням співпрацював із ФБР).

Усе це Бюро робило без ордера, хоча Біддл і дав дозвіл на прослуховування телефону Інґи, решта дій були більш ніж нелегальними. Закон про засоби зв’язку 1934 року забороняв відкривати інформацію, отриману з прослуховування, а Верховний суд США кількома своїми рішеннями підтвердив, що така інформація не могла бути використана в суді. Однак Гувер і президент Рузвельт вважали, що як у законі, так і в рішеннях суду є великі діри.

Попри всі інші чесноти Рузвельт не був великим поборником громадянських свобод. На початку 1942 року він видав два ганебних розпорядження, які наказували запроторити до кінця Другої світової війни у табори для інтернованих 120 тисяч американських японців — дві третини з них були громадянами країни від народження. Гувер — можливо найбільший порушник громадянських свобод в історії Америки — був шокований таким «неймовірно свавільним вчинком»{504}.

На зауваження про те, що призначених до інтернування повністю позбавили їхнього майна без гарантій безпеки чи принаймні компенсації, Рузвельт відповів: «Мене це не обходить». Біддл — четвертий генеральний прокурор під час президентства Франкліна Делано Рузвельта зазначив: «Конституція ніколи не турбувала будь-якого з президентів у часи війни»{505}.

Рузвельт готувався до війни ще задовго до Перл-Харбора. Вони з Гувером добре пам’ятали німецькі спроби шпіонажу і саботажу під час Першої світової війни, коли Америка все ще була нейтральною. У 1916 році задля недопущення поставок зброї до Британії і Франції німецькі саботажники підірвали в Нью-Йоркській затоці склади з