Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

Толерантніших до невизначеності книжкових персонажів, ніж ці, створені Астрід Ліндгрен, напевно, і не знайти, вони творчі, непередбачувані, феноменально стійкі до будь-яких критично-­виховних впливів дорослих, причому вміють лишатися в гарному настрої, незважаючи на будь-які життєві перипетії. Варто лише згадати Карлсонове ставлення до дрібних невдач: «Дурниці, не варто й згадувати!»

До речі, розвиток толерантності до невизначеності є гарною профілактикою багатьох психічних розладів, зокрема тривожних та панічних станів, генералізованого тривожного розладу. У психотерапії ми спеціально створюємо своїм клієнтам такі ситуації, щоб вони могли переконатись у власній здатності знайти гарне рішення.

Отже, як розвивати толерантність до невизначеності? По-перше, відмовитись від готових шаблонів у будь-чому. Щоразу, коли дитина прагне зробити щось по-своєму, не наштовхуйте її на правильне рішення, дайте можливість експериментувати, пробувати, підкиньте кілька ідей, поцікавтеся, чи не існує інших варіантів. Це стосується і навчальних задач, і творчості, і звичайних життєвих ситуацій. Адже якщо треба сходити в магазин за продуктами на вечерю, а на вулиці сильний дощ, то вирішувати цю проблему можна, думаючи щонайменше в трьох напрямках: як потрапити до магазину, мінімально намокнувши (таксі, дощовик, парасоля); де взяти продуктів, якщо не йти в магазин (замовити доставку додому, попросити у сусідів); як приготувати вечерю, якщо продуктів нема (замовити в ресторанчику, піти в гості до сусідів, відкрити консервацію або знайти ще щось). Звісно, бувають випадки, коли діяти потрібно за правилами (наприклад, переходити дорогу на зелене світло), але тут ідеться не про типові життєві ситуації, а про ті, коли виникає проблема, яка потребує вирішення.

По-друге, варто відмовитись від оцінки подій як хороших чи поганих. Чорно-біле сприйняття реальності лише посилює неспроможність бути гнучкими та нестандартними. Допоможіть дитині бачити світ у кольорах, що б і коли не сталося. Навіть найсумніша подія має інші кольори, крім чорного. Хвороба героя нашої теми Тимофійка — це погано й сумно, але якби не вона, хіба відчув би хлопець таку дружню підтримку? Та сама ситуація з тим, що перекрили воду, — ми не змогли відразу почати малювати, але знайшли купу рішень і добряче посміялися.

Третє і найочевидніше — толерантність до невизначеності формується саме в ситуаціях невизначеності. Коли все зрозуміло і все можна передбачити, ні в кого не виникає потреби шукати нових рішень. Тож — віват, невизначеність! Шукаємо її та невмисне створюємо для наших дітей. Ми, наприклад, завтра плануємо піти в похід, хоча за прогнозом дощ. А ви?

  Давати час для досягнень та усвідомлень

«Швидше, копухо!», «Тебе лише за смертю посилати!», «Не дитя, а черепаха!» — на все це Оксанка лише гірко зітхала. Ні, вона дуже старалась і бути швидшою, і не губити нічого, і робити все правильно, але в передчутті, що от-от почує мамине дратівливе «Ти знову копаєшся?», губилась, плутала одне з іншим і лише затягувала час. Загалом Оксанка так звикла за свої чотирнадцять років всюди запізнюватися, нічого не встигати та мати купу кпинів з цього приводу, що на інше й не сподівалась.

«Я повільна і незграбна. Бабуся каже, що це генетика». Оксанка ніби і змирилась зі своєю генетикою, але щоразу у відповідь на мамині підганяння чи татів невдоволений погляд в очах з’являються сльози, а разом з ними виникає образа на батьків, які, самі швидкі, примудрились народити її з такою генетикою.

У класі, наприклад, коли її ніхто не підганяв (а таке траплялось нечасто, бо і вчителі, і діти маминими стараннями знали, що вона «черепаха» і «копуха»), Оксанка могла виконати якесь завдання навіть швидше за інших. А ще вона страшенно вперта й саме тому завжди перша заучувала англійську лексику, тренувалася в чергових формулах тригонометрії та з легкістю рахувала валентності. «Усі діти як діти, а ти все попою береш», — і тут додавала мама хмизу до образ, відбираючи в Оксанки книжки та вимикаючи світло в її кімнаті, коли та засиджувалась над чимось цікавим та складним.

А ще Оксанка дружить з хлопцем на ім’я Степан, і їй дуже хотілось, щоб він ніколи не довідався про її генетику. А тому ні мама, ні тато, ні навіть бабуся довго не були знайомі з ним та навіть не чули про нього. Усе сталось ввечері, коли Степан проводжав її з англійської. Мама визирнула з балкона: «Скільки можна товк­тись під вікнами?! Чого копаєшся? Давай додому вже, черепахо!» Хлопець підвів голову, вийшов так, щоб його добре будо видно, і доволі голосно сказав: «Однією фразою ви тричі образили свою дочку. Не думаю, що швидкістю думки можна компенсувати вихованість!» Оксанка ледь не зомліла й збагнула, що закохана.

Інколи для того, щоб знайти краще рішення, не вистачає якоїсь хвилини; для того щоб відновити рівновагу — однієї миті; для того щоб виправити помилку — вдалого моменту. Усе, чого потребують діти, аби вивчити складне, опанувати якусь навичку, розвинути вміння, винайти цікаве чи навіть зробити відкриття, яке переверне світ, — це лише час. І в цих словах немає жодного перебільшення. Будь-яка фізично та психічно здорова дитина здатна опанувати будь-яку діяльність на достатньому рівні лише за однієї обов’язкової умови — достатньої кількості часу. Час стирає межі між гуманітаріями і математиками; дітьми з вродженою гнучкістю чи стрибучістю й тими, хто таких здібностей не має; між малюками, здатними точно розрізняти висоту звуку, і тими, кому «ведмідь на вухо наступив»… Час, а також батьківська підтримка й задоволення потреби у визнанні. Лазити по скелях, ковзати по льоду, витанцьовувати найскладніші па на паркеті, брати логарифми, писати вірші, оволодіти іноземною мовою — усе це може кожна дитина, якщо ми, батьки, вгамуємо своє нестримне бажання бачити дитячі успіхи тут і зараз, не поспішатимемо й тим самим створимо своїм дітям умови для досягнень і визнання.

Я вже згадувала про систему шкільної освіти в Фінляндії, зокрема про те, що там не існує неуспішних дітей, а також про те, що ніхто не лишається в одному й тому ж класі другий рік. Усе просто: дітей ніхто не порівнює між собою за допомогою оцінок, вони існують лише для того, щоб дитина могла відстежити свій власний рух. Кожен отримує завдання, які він здатен вирішити, і рухається далі лише тоді, коли готовий до цього. Дітям створюють умови не для накопичення знань, а для розвитку, причому у власному темпі.

У контексті того, що Фінляндія вже кілька років тримається в лідерах шкільного освітнього рейтингу, у «Фейсбуці» піднялася дискусія. Мовляв, цікаво, за якими критеріями цю кращість визначають, адже нобелівських лауреатів там один-два і край, а в круті європейські виші фінів вступає не більше, ніж українців. Що ж, одними з критеріїв міжнародної оцінки якості освіти є мінімальний розрив між слабкими і сильними учнями, а також здатність дітей ефективно використовувати отримані в школі знання в реальному житті. Так от, у Фінляндії ці показники найвищі у світі. Фінські діти почуваються компетентними та визнаними, а інформацію, засвоєну в школі, вважають корисною й необхідною для життя. Україна, як і більшість пострадянських країн, за цими критеріями пасе задніх.

На жаль, ми, батьки, часто припускаємося тих самих помилок, що й школа, у традиціях якої ми виросли: квапимо власних дітей, вимагаємо бути сильнішими, вищими, спритнішими.