Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

гарчить, як мотор. В цю мить насунулося заднє колесо. Іван спинив дихання. Натужився. «Аби лише розум був при мені…» І раптом загучало: Рружж!.. Щось дзенькнуло. Загула сирена. «Аби лише розум був при мені…Аби видержав — тоді…» Іван розкрив очі. Почув запах диму. Повернув голову. Авто вже стояло збоку. Піднявся поволі. Витер хустиною шию. Обтрусив штани. Містер викотився з авто, зиркнув мимохіть на Івана:

— Чесно заробив! — і, не подавши Силі руку, повернувся до машини, оглянув її, пальцем мазнув вікно. Двоє фотографів ще раз клацнули апаратами і поспішили до свого авто. Гей, знають вони, не поскупиться хазяїн і для них. Завтра помістять фото в газеті з текстовкою: «Купуйте легкові автомобілі, котрі не здатні робити катастрофи!».

— Кілько важить ваше авто, пане містер?

— Півтора тонни, — усміхнувся. — Це найлегше авто такого типу.

Іван не перераховував гроші. Довірився містеру. Сунув їх у кишеню та став позад машини, сказавши:

— Ану, рушайте з ним іще раз, — і взявся обіруч за пузатого багажника. Містер переключив швидкість. Та авто не рушило з місця. Натиснув на педаль газу, на клаксон. Що за біда? Глянув назад. Сила держав у руках машину. Лише задні, ведучі колеса робили швидкі холості оберти. Містер виключив мотор, витягнув голову крізь бокове віконце. Покликав Івана.

— Ще маєте тисячу доларів. Лише нікому не кажіть про цей випадок.

— Мені все одно. Айбо машина не дуже тяжка. То правда…

Містер швидко зник з того місця. За ним погучали й фотографи. Дорога далека. А їх шеф любить пригоди. Що для нього викинути на вітер якісь тисячі, коли мільйонами бавиться?

«Розмітується грішми, як лупиною, корінець би ’му висох!.. Файний номер може вийти. Ще й пані Герцфертовій скажу про нього… Заплатить — буду робити. Не заплатить, то най обійдеться з тим, що має…».

— Дай, Боже, здоров’я, чоловіче! — перестрів Івана мужчина, тримаючи під пахвою газету. Піджак у нього такий полатаний різношерстим ганчір’ям, що здається ось-ось розлетиться на шматочки, і з-під нього визирнуть сухі, як граблі, ребра. І чоловік, і одіж на ньому тримаються на Божому слові.

— Дай, Боже, — відповів Іван і сягнув у кишеню, аби віддати бідолашному на одяг. Той, помітивши, що Сила прийняв його за жебрака-попрошайку, зупинив Іванову руку:

— Я ще не хожу по жебрах, — відповів тихо, ніби боявся, що ото слово вибухне.

Іванові здалося, що тому важко тримати на тонкій шиї власну голову, покриту засмальцьованою крисанею. Рідка, повисмикувана часом борідка, тряслася, наче від холоду. Дрібні очі заховалися десь у глибині кісток і визирали звідти глухо, як світлячки.

— Не хожу, бо ще маю руки, — знову підтвердив свою непричетність до жебрацтва.

— По-наському говорите, чую.

— По-наському. Коли забуваєш свій язик, та ото все єдно, гейби-сь мамку загубив. Так співав Шевченко… І Бог того карає, хто материнський язик забуває. Я вже тут з дев’ядесятого року, айбо і єдно-м слово не забув. Не хочу, аби ня Бог Небесний покарав за такий гріх…

— Відки ви родом?

— З Підкарпатської. Відки й ти, неборе. Усе про тебе у новинці вичитав. Та й по образчиковим[91] тя познав. Піду, гадаю собі, нащивлю краянина. Ти, нівроку, вижу, добре ся маєш. Най ти Бог Небесний допомагає!.. А як там наші живуть?

— По війні мало ліпше стало.

— Хвала Богу, — він зняв з голови крисаню. — Хвала Богу!..

— Тяжко живуть люди. Землі не мають. Роботи не мають. Притискують їх порціями[92]. Школи, чую, чеські запроваджують і в селах.

— Ой, неборе, ото не до добра прийдеся.

— Не до добра, краянине…

— Та й тут не Пасха. Мій побратим — рік минуло на велику Богородицю — також ліг під колеса. Айбо більше не піднявся із штреки. Колеса тяжкі на тій машині. Ой, тяжкі, неборе. І не силою хвалився, неборачище, прощінби. Біду свою поклав на штреку та там і залишив її разом з головою. Ой, кажу тобі, не рай тут, на чужині. А кілько нас таких є! І з того боку Карпат, і з сього: лемки, волохи, гуцули, поляки, малороси. Прийшли сюди, як і я, на заробки. Айбо видиме, що нічого з того не буде. З порожніми тайстринами повернемося, як не візьме Бог Небесний душу… А цимборові моєму зовсім не добре впалося. Дурнячка, майже, на нього прийшла. Бо нікому нічого не казав. Раз лише чуємо — найшли його без голови. Не удержав, сараку[93]… А я, приміром, кажу, що не всім ото треба під машину лягати. Дасть Бог, може-то, уладиться якось. Найліпше померти своєю смертю… — і він важко зітхнув.

— Правда, правда, дідику!..

— Не дідо я, неборе. На сорок п’ятку той рік перейшло. Копальня, майже забрала мою силу… Дочуваюся, що і моя мамка дорогенька іще жива, хвала Богу. У Дозі має обійстячко. Якби-сь, неборе, хоч завернув до неї, коли будеш вдома. Бо ти, чую, мандруєш по світах. Майже, рідко буваєш дома… Гей, неборе, не забувай про доміство. Тяжко без нього. Ото так, якби-сь там залишив серце та й ходиш по світу без нього. Чоловік на чужині каждий часок самотній, як сирота… Та, може завернеш до мамки?

— До Лози, кажете? А як натрапити?

— Кормошом Михайлом звуть мене. Кормош. Ото є така яблінка. Тверді на ній яблучка ростуть. Хоч яку зиму переносять. Чим довше стоять десь у соломі чи сіні, та тим ліпші… Гей, неборе, якби-сь був приніс, хоч одно яблучко з дому!..

— А я вам куплю.