Читати книгу - "Коли приходить темрява"

Вона була досить симпатична й мила. Хоча набагато молодша від нього. І чомусь наче налякана.

— З вас двадцять вісім гривень, — мовила покоївка, здавалося, лише для того, аби щось сказати. Адже ціну він уже мав знати.

Чоловік похитав головою й криво посміхнувся їй. З усіх гостей готелю дівчині, напевно, найбільше не подобався цей тип. Років на п’ять-сім старший від неї, постійно знервований, з дивним поглядом. І часом від тих очей чомусь ставало неприємно. Як от зараз. «І чому він так довго риється у своїй кишені?» — з певним нетерпінням подумалося їй.

У кімнаті відчувався якийсь сморід. Він заборонив прибирати в його номері. Це видавалося дещо дивним. І жив цей чоловік тут уже давненько. І приїхав незадовго до того, як у місті почався весь той жах. Вона ще ні з ким не ділилася цією своєю думкою, адже, здавалося, тільки їй він був не до вподоби. Усі інші цілком нормально його сприймали. Він навіть ледь не закрутив роман з однією її подругою. Але вони всього-на-всього кілька разів переспали й на тому розійшлися.

— Мені здається, чи ви ніби знервовані? — Чоловік усміхнувся, знову показавши свої жовті зуби. Нарешті він знайшов гроші й відрахував їй потрібну суму.

— Ні, чому ж? Усе гаразд.

Він простягнув гроші.

— Решту візьміть собі. І нічим не переймайтеся. — Чоловік став зовсім близько. — Якщо захочете з кимсь побесідувати про свої проблеми, обов’язково приходьте до мене. Я маю неабиякий талант вислуховувати. А в нашому житті надзвичайно важливо мати когось, кому б усе можна було розповідати. І, знаю за своїм власним досвідом, найлегше про свої неприємності розповідати незнайомій людині. Тому, хто тебе абсолютно не знає й не відає нічого про твоє життя, тож сприйматиме все цілком об’єктивно. — Чоловік говорив якось спокійно й тихо.

У грудях відчулося тепло. Він ніби читав її думки. Адже дійсно вже так давно їй хотілося поговорити з кимось про наболіле. І він виявився цілковито певним, вона щойно відчула це: йому вона могла розповісти все, навіть незважаючи на те, що взагалі з ним незнайома. Однаково скоро він поїде звідси й нікому її таємниць не видасть. Проте її стримувала одна думка: що сказати іншим. Не може ж вона прийти до нього в кімнату надовго. Звісно, таке неправильно зрозуміють і про неї обов’язково хибно подумають.

— Ви можете прийти ввечері чи навіть уночі. Це для того, щоб про нас не подумали нічого зайвого, — наче прочитав він її думки. — Я довго не лягаю. Окрім того, я вимкну світло, і ви не бачитимете мого обличчя. Так буде навіть простіше. Знаєте, як на сповіді. Священик не знає, з ким балакає, і ви його теж добре не знаєте. З чужими людьми завжди простіше. — Чоловік зовсім упритул наблизився до неї й говорив іще тихіше.

Його погляд так причаровував. Якби можна було, вона б просто зараз лишилася тут, із ним. Від нього йшло таке тепло. Тепло із самої глибини його душі. Він торкнувся її руки.

— То що, ви прийдете? — Цього разу він поглянув прямо в очі.

— А ми точно просто поговоримо? — Вона не могла відірвати своїх очей від його.

— Звичайно, можете тим не перейматися, — чоловік заговорив трішки голосніше, проте таким самим заспокійливим голосом. Відтак усміхнувся. І цього разу його усмішка здалася їй цілком нормальною й зовсім не страшною. — Чи ви мені не вірите?

— Чому ж, вірю. — Дівчина схилила голову й ніяково всміхнулася.

— Ну, от і чудово. — Він зітхнув немов із полегшенням. — Приходьте сьогодні об одинадцятій вечора. Влаштовує?

Покоївка ствердно похитала головою. Ще кілька секунд вони дивились одне на одного. І це було зовсім тихо, без будь-якого остраху. Потім вона поспішила до інших клієнтів. За нею зачинилися двері. Чоловік усе ще стояв і дивився їй услід. Гарненька дівчинка з милою фігуркою. Такий приємний молодий голос. Такі гарні груди. Округлі сідниці. Чому ні?

***

— Тобто як? — Я звернув свій погляд прямо в маленькі, а проте дуже уважні очі слідчого Малашка.

— Та ось так, — процідив крізь зуби поліціянт. Він сидів за своїм столом і нервово крутив у руках ручку. Скоро прийшов Ярик. Другий слідчий спокійно привітався й сів на своє місце, слухаючи, про що йдеться.

— Я щось не розумію. Як так могло статися, що ви спершу обвинуватили іншу людину? — Новина вразила мене просто вщент. Я не міг втихомиритись і починав усе більше нервуватися.

— Заспокойся, — мовила до мене Ліза, поклавши руку мені на плече.

— Вони мали сильний конфлікт іще одразу, як Стас у нас з’явився. У камері Стас спочатку сидів із кількома іншими в’язнями. Між ним та Приходьком почалася сварка, і вони мало не побилися. Ніхто так і не розповів, що там було. Проте Приходько пообіцяв неодмінно з ним розправитися. Більше того, він сидить за жорстоке вбивство свого вітчима.

Усе це розповідав уже Ярик. Малашко не відводив від нас із Лізою погляду. Ярик продовжував розповідь:

— Просто більше ні на кого не можна було подумати.

— Але ж ви від самого початку не могли пояснити того, як було скоєно вбивство, — зауважила