Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

— Зануда? — підказав Ден, звузивши очі.

— Не те слово. Якби я була конякою, то заснула б стоячи. Денисе…. — дівчина помітно вагалася. Ден підбадьорливо посміхнувся.

— Говори.

— Це точно він?

— Чому ти сумніваєшся?

— Він призначив мені побачення.

— Дай вгадаю — завтра, на восьму ранку.

— На дев’яту вечора. Ближче до опівночі — щоб мати змогу розказати мені казочку на ніч. Але… якщо наші розрахунки правильні, я для нього застара.

— Ти виглядаєш на сімнадцять років.

— Однак не на десять!

— Бізнес і особисті смаки — різні речі.

— Так, можливо. І все ж… щось мене непокоїть.

— Якщо він бодай спробує образити тебе, я його вб’ю, — абсолютно рівний, спокійний тон, яким Ден озвучив цю погрозу, засвідчував її безсумнівну серйозність.

— Я знаю, — так само стримано погодилася Дана. — І не боюся. Та я зовсім не це мала на увазі. Він щось приховує — але не те, що ми шукаємо.

— Це припущення?

— Інтуїція.

— Ти вживаєш нецензурні слова?!

Дівчина засміялася.

— Отже, припущення, — підсумував Денис і додав. — Не хвилюйся, скоро ми все з’ясуємо. А як щодо посла?

— Глухо.

— Як ти сказала?

— Вибач. Нульовий варіант. Пан амбасадор ласий виключно до натуральних дівчат. Відтворений на кіноплівці акт не для нашого гурмана.

Вальс скінчився, і Ден, вклонившись панні, яка, своєю чергою, схилилася перед ним у такому вишуканому реверансі, що зробив би честь будь-якій англійській дебютантці на балу в Олмаку, вирушив за вином. Дана помітила, що жирний чолов’яга відлип від стіни й сунеться в її бік із похвальною для його комплекції швидкістю. Можливостей для відступу не лишалося. Найближча пальма в діжці стояла в іншому кінці зали, спини обслуговуючого персоналу не вирізнялися надійною шириною. Дана зітхнула, готуючись пожертвувати ще й правим стегном — урешті-решт, це можна вважати тренуванням перед завтрашнім побаченням, а те, що вона не пропустить рандеву ні за яку ціну, то годі й сумніватися. Аж тут прямо перед нею зненацька виник порятунок. Він був у жовтій мусліновій сукні, дрібних кучериках та зі скрипучим, як старі мостини, голосом.

— О, серденько, а я тебе скрізь шукаю!

Передінфарктне, судячи з його ваги, серденько насупилось, проте слухняно дозволило забрати себе, куди треба, та ще й галантно підставило руку жовтому мусліну. Дана скрушно похитала головою. Законний шлюб видавався їй чимось на зразок добровільної пастки, парадоксальним атавізмом, якому давно пора відмерти раз і назавжди. Для чого люди одружуються? Щоб чоловік водив дівчат до окремих кімнат, знаючи, що друга половина лиш поверхом нижче, а дружина носила «хімію» а-ля «бідна ягничка», вбиралася у кольори, що надають її і без того кислій мармизі фотографічну схожість із лимоном, і в свої тридцять на вигляд була старіша за Колізей? Оце і є те, що всі називають коханням?

— Як гадаєш, вона в курсі справи? — Ден підійшов, як завжди, нечутно, а от що стало для неї прикрим сюрпризом, так це те, що вона здригнулася від несподіванки. Так пильно задивлялася на це кумедне подружжя — чаплю та колобка — що геть втратила самоконтроль. Дуже погано.

— Що він стрибає в гречку? Не впевнена. Вона скидається на стерильну швабру, і ще п’ять років тому я б голову заклала, що ні — не в курсі, три роки тому я просто була б у цьому переконана, а нині… просто не знаю.

— П’ять років тому ти, мабуть, вірила в любов.

— У ту любов я вірю й досі, — приймаючи келих із рук Дениса, відгукнулася вона. — А іншої просто не існує.

— А як же ми? Ми з тобою — особлива пара.

— Це точно, — Дана пригубила шардоне і раптом хихикнула. — А знаєш, кумедно, що майже всі присутні тут чоловіки, крім тебе, звісно, так чи інакше…

— Хочуть тебе.

— Проявляють певний інтерес, я б сказала.

— І від певного інтересу скрізь лунає характерний тріск.

— Прошу?

— Ґудзики з ширінок відлітають.

— Дене, ти брутальний старий мухомор. А ще мені зауваження робиш!

— То казати правду в наш час — брутальність? О, як це прикро! Та, може, хтось із них все ж дістане заохочувальний приз? Хоча б поцілунок? Ні? Отой брюнет — зверни увагу, як він на тебе дивиться! Він тебе просто очима їсть!

— Мабуть, уже переїв. У нього в очах відрижка.

— Він, якщо я не помиляюся, секретар амбасади. Перспективний хлопчик. І дуже гарненький.

— Ти ніколи не помиляєшся, дякую, я довіряю твоєму смакові, дай мені спокій, — Дана ледь стрималася, щоб не прикінчити своє вино одним ковтком. Денис помітив і її вагання, і вибір на користь добрих манер, тому всміхнувся однією зі своїх рідкісних схвальних усмішок. — А країна яка перспективна! Краща для жінок тільки Куба!

— Ти перебільшуєш. Утім, я тебе йому й не віддам.

— Ні?

— Ні.