Читати книгу - "Маленький Бізон"

Ми — добре згуртований загін, запам'ятай це! Я прибув з півдня, з Колорадо, і маю вже не одного червоношкірого на своєму рахунку.

— Ти — гладкий з обличчя і вдаєш сміливця, але прийшов на нашу землю, як боягузливий злодій.

— Помиляєшся! Це вже не ваша земля! Цю землю у вас закупив канадський уряд.

— Ще не закупив, ще ні! Три дні тому агент канадського уряду намовляв нас, щоб ми продали його урядові свої володіння. Якщо він так просив, виходить, земля ще наша, розумієш?

— Це, мабуть, божевільний.

— Той агент сказав ще більше. Сказав, що ви вдираєтесь сюди, в наші прерії, силоміць, без згоди уряду. За правом кулака, як ти щойно сам показав мені.

— Агент брехав.

— А ти не брешеш?

На цьому розмова обірвалася, і наші посланці повернулися в табір. Негайно скликана нарада всіх воїнів нашого клану відбувалася дуже бурхливо. Багато молодих шаленців вимагало негайно вдарити на підлих загарбників і знищити їхнє селище. Канадський уряд, — казали вони, — повинен шанувати свої попередні угоди, отож, звичайно, стане на бік індійців. Досвідчені воїни були протилежної думки і вимагали, щоб наш клан, перше ніж вжити якихось ворожих заходів проти переселенців, порозумівся з іншими кланами чорноногих. Розважливих була більшість. Їхня думка перемогла.

Ми відійшли на кільканадцять кілометрів і отаборились в невеличкій, затишній долині. Ми старанно знищили всі сліди за собою, щоб переселенці не знали, де ми. Численні посланці помчали від нас найкращими кіньми на південь, схід і північ — запитати всі групи нашого племені, що нам робити, та попрохати підтримки.

Весь час розвідники стежили за колоністами. Дуже тяжко було втримати наших молодих воїнів від нерозважного вчинку. Вони аж горіли бажанням кинутися в бій. Старшини мали з ними багато клопоту, але обачність перемогла. Тільки деякі юнаки раз у раз вилазили на пагорки біля селища і, показуючись здалека із зброєю в руках, лякали переселенців.

Поява білих у цій гарній місцині була для нас болючим ударом. Ці долини ми вважали за свої споконвічні володіння. Вони були втіленням усього найдорожчого для нас, найріднішого. Тут ми ховалися від суворих морозів та від ворожих племен. А брутальні нападники скаламутили наш спокій, тяжкими чобітьми потоптали наші чарівні луки. Вони не тільки загарбали наші землі, а ще й погрожували винищити нас разом з дикими звірами.

Через кілька днів почали надходити вісті від інших кланів нашого племені. Вони були невтішні, просто-таки гнітючі. В багатьох місцевостях було теж саме. З'являлися білі колоністи і, нікого не питаючи, оселялися в найродючіших долинах. Виступити проти них із зброєю в таких обставинах, як зараз, було б самогубством. Всі вожді радили нам бути обережними, тим більше, що наш верховний вождь Ніокскатос почав переговори з представниками канадського уряду.

Фермери вдерлися також і в прерії Альберти, отож нам не варто було мандрувати на північ. Ми вирішили іти на південь, до Монтани, не чіпаючи переселенців у нашій долині. Останніми днями вони виявляли явне бажання налагодити з нами кращі стосунки. Зустрівшись одного разу із загоном наших мисливців, вони натякнули, що хотіли б поговорити з нашим вождем. Крокуюча Душа згодився.

Зустріч відбулася на тому самому місці, що й першого разу. Тепер прийшло не двоє, а вже кілька переселенців. Від їхнього імені промовляв інший чоловік, теж бородатий. Вже з перших слів він намагався справити на нас приємне враження:

— Прерії неозорі, в них досить місця і для вас і для нас. Ми прийшли сюди, бо уряд запевнив, що придбав у вас цю землю, дав належне відшкодування. Ми хочемо жити з вами в добрій згоді. На доказ цього можемо дати добру ціну за ті землі, що лежать навколо нашого селища.

— Нема такої ціни, — відповів Крокуюча Душа.

— Кожна річ має свою ціну, — заперечив переселенець. — Ми охоче віддамо вам те, що вважаємо за найцінніше — наш живий реманент. Дамо вам п'ять штук нашої худоби за землю, яку можна проїхати риссю протягом одного літнього дня, від сходу сонця до заходу.

Це була жалюгідно-мала ціна за такий великий шматок землі. В словах переселенця звучало нахабство й приховане глузування.

— Ні! — коротко відповів Крокуюча Душа і налагодився іти.

— Поміркуй добре, вождю! Користуйся з нагоди, поки ми ще в доброму настрої. Погано буде, коли нам увірветься терпець… Призначену для вас худобу ми поставимо он там у тому коралі, в долині, віддалік від селища. Можете її звідти забрати кожної хвилини, тільки спершу, звичайно, дайте нам квитанцію, що ми цілком законно придбали у вас ці землі.

Переселенці хотіли «законно» придбати за безцінь величезний шматок землі, більший, ніж повіт у Європі. Мабуть, вони вже передбачали спекуляцію землею, коли почнеться сподіваний приплив нових переселенців із сходу.

— Ні! — повторив вождь, і це було його останнє слово.

Ми пробули там ще кілька днів, не дуже криючись від мешканців селища. Як обіцяв їхній представник, вони пригнали п'ять голів худоби й поставили в невеличкій загорожі біля річки. Деякі з наших з цікавості ходили туди, щоб зблизька придивитися до «наших корів». Вони поверталися, повні огиди. Від корів смерділо гноєм.

Міцний Голос крадькома поманив мене рукою. Я вийшов слідом за ним з намету.

— Підеш зі мною? — спитав він, коли ми опинилися на самоті.

— Куди?

— До корів, у долину.

— Піду.

Старші суворо заборонили нам, хлоп'ятам, з'являтися самим біля селища. Білим не можна було довіряти. Заради безпеки, ми