Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

— Це правда.

— Ти син зрадника! Твоя рука десять зим і десять літ обагрялася кров'ю братів твоїх з племені дакота. Це правда?

— Так.

Обидва чоловіки стояли один проти одного.

Шонка розмовляв прикордонною мовою. Він хотів, щоб білі люди стали свідками приниження Токай-іхто. А вождь відповідав йому мовою дакотів, якої ніхто, крім людей цього племені і Шефа де Лю, не розумів.

— Ти повернувся до наших наметів, — вів далі Шонка. — Татанка-йотанка наказав нам прийняти тебе. Старійшини і вожді довірили тобі долі дакотів. Ти поїхав до білого чоловіка на ім'я Джекман і розмовляв з ним. Ти чув, що Великий Батько добровільно хотів дати Ведмежому братству хорошу землю в резервації. Тепер, коли через твоє безрозсудство пролилася кров наших батьків і братів, ми змушені були оселитись на найгіршій землі. Наче зарозумілий хлопчисько, ти сказав «ні» і розірвав тотеми мудрих вождів. Це правда?

— Джекман пропонував мені самому ренту, а Ведмежому братству шматки хорошої землі, якщо б я підписав те, чого не мав права підписати від імені усього племені дакотів всупереч рішенню наших старійшин.

— Через тебе Ведмеже братство позбавили доброї землі, і через тебе воно змушене тепер голодувати! Ми зруйнували твій намет, і ти до нас ніколи не повернешся.

— Ви не мали права таке вчинити, не вислухавши мене. Я вимагаю, щоб ти поїхав зі мною до наметів Ведмежого братства, як дозволили білі люди, і щоб там скликали збори старійшин, а я їм розповім про все.

— Що ти взагалі можеш вимагати! Наші старійшини уже винесли ухвалу, і ти мусиш їй підкоритися. Ти залишишся тут, доки в нас не буде нагоди знову поговорити і Червоним Лисом. Він вирішить, що робити з тобою далі.

— Я піду до наметів Ведмежого братства.

— Яке тобі діло до наших наметів? — просичав Шонка злобно. — Ти хворий. Ти хочеш принести в наші тіпі злий дух твоєї хвороби? Тобі, мабуть, добре відомо, що за життя наших батьків кожна друга людина нашого племені померла од віспи. Дух твоєї хвороби не менш небезпечний. Чи ти хочеш нас убити?

Токай-іхто мовчки перевів подих.

— Збори старійшин вирішать мою долю, — наполягав він. — Я знаю, що уатшітшун більше вбили червоношкірих воїнів отрутою хвороби, ніж зброєю.

— Збори більше нічого не вирішуватимуть, вони вже вирішили! — вигукнув Шонка погрозливо. — Якщо ти не підкоришся, то я тебе примушу! Сідай і чекай на Червоного Лиса.

Токай-іхто продовжував стояти.

Делавар не відривав очей від молодого вождя. Невже можна так підло, як цей Шонка, зустріти людину, що хворою вирвалася з кайданів і льоху? Ще два покоління тому це було б неймовірним серед дакотів. Але білі люди своїм бренді розкололи плем'я, вбили почуття гідності у вільних людей, вдаючись до різних підкупів, щоб зробити їх зрадниками. Що ж буде тепер, чим скінчиться ця сцена? Чи є межі самовладанню Токай-іхто? Якщо він не послухається, йому загрожує загибель.

Здоровенний Джонні знову втрутився у справу. Він підступив до розгніваного табірного поліцая і вагою свого масивного тіла просто відтиснув його назад, примусивши сісти на стілець, що стояв поруч. Це було дивним. Певно, в того були важливі причини не сваритись з хазяїном. Очевидно, він уже частенько прикладався до забороненої горілки і тому залежав від Джонні.

— Чого це ти так злостишся, Шонка! — хрипким пропитим голосом заспокоював його Джонні. — Давай вип'ємо ще по одній, а тоді поговоримо! Я не допущу в себе ніяких півнячих боїв.

Зненацька до хазяїна підскочив звільнений раурайтер із скаліченим носом.

— Ніяких півнячих боїв?! — крикнув він. — Що це ти забрав собі в голову, пузате опудало? Щоб нас та й не почастувати? Щоб навіть на прощання не дати нам пожерти і випити досхочу? І заборонити нам те, на що має право кожний вільний громадянин? Якщо Піттові вже заманулося побитись, то так воно й буде, затям це собі… Ніщо мене не втримає. І не ставай мені на дорозі, а то познайомишся з моїм ножем… А він у мене меткий і гострий! — В руці Пітта блиснув клинок.

Джонні відступив од розлюченого солдата.

— Закрий пащеку, Пітте, — сказав він, — ти вже позбувся носа, то ще хочеш рискнути й оком?

«Півнячий бій» — це був прикордонний звичай, бій, під час якого дозволялися будь-які прийоми і всілякі грубості. Скалічені носи, вичавлені очі свідчили про такі мерзоти.

Жадоба випити розпалила лють Пітта, і його вже не можна було стримати.

— Ах ти, зухвалий червоношкірий собако! — загорлав він і ринувся до Токай-іхто. — Зараз я тебе провчу! Коли добре оплачувана табірна поліція надто полохлива, то я вже візьмусь за тебе, і нехай тоді Фредді дізнається, хто тут дбає про порядок — чи його п'яниці-поліцаї, чи звільнений раурайтер!

Пітт кинувся на молодого вождя. Але вмить Токай-іхто відбив його удар. Він схопив правицю Пітта і так крутнув, що той одразу випустив ножа. На диво швидко індієць підхопив ножа і кинув Шефові де Лю, який спритно його зловив. Потім, умить випроставшись, розмахнувся і наніс коротконосому такий удар, що той відразу звалився і простягся під стіною на підлозі в напівнепритомному стані.

Він качався по підлозі, не маючи сили звестись на ноги. Індієць підійшов до нього і зневажливо торкнув ногою, не дозволяючи собі, однак, жодної з тих жорстокостей, на які йому як переможцеві давав право півнячий бій. Свій ніж Токай-іхто знову встромив у піхви. Він ударив Пітта не клинком, а лише рукояткою.

Мовчки сів він по тому на своє місце на лаві під стіною біля Шефа де Лю.

— Sacre nom![17] — вигукнув чорноволосий канадець. — Як несподівано все це сталося.

Ніхто не втручавсь, ніхто не клопотався тепер про Пітта.