Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

тягну її вниз у буре багно, вона розчиняється в мені, мов шматочок цукру в гарячій каві, я хапаю її, вгризаюся в неї, забуваючись у своїй гнідій сексуальності.

— Ми домовилися, що наш будинок лишиться білим! — нагадав наступного вечора Станда Бімонь Еді, густо зарослому БЗУ, і показав рукою в бік перекладини. — Прошу!

— Кілька вправ перед вечерею будуть чимось на зразок аперитиву! — зареготав гнідий Еда, вхопився за перекладину й кілька разів ледачкувато підтягся.

— Хіба це вправи, він же лише підтягується, — під’юджувала Станіслава Леона, намагаючись покарати коханця, що зрікся її. — Дай йому як слід!

Тільки-но її чоловік відійшов, як вона засичала Еді:

— Я обіцяла тобі, що ти поплатишся власним тілом!

— Пробач, люба… — лицемірно зашепотів гнідак.

— Я тебе попереджала!

— Пробач, я знову буду твоїм.

— Коли?

— Взавтра, зразу ж по обіді. Обіцяю!

— Спробуй тільки збрехати, щодня горітимеш у пеклі! — вела вона, доки Станіслав повернувся з десятикілограмовою гирею й прив’язав її до ніг Еди.

Якщо підтягання на перекладині сімдесяти кілограмів власної ваги силою власних рук — досить відчутна фізична вправа, то робити це з десятикілограмовою гирею на ногах — справжні тортури. Еда вмить побагровів і заросився потом.

У мене шалене бажання відпустити руки і впасти, але зануда Станіслав одразу скочить мені на груди й почне жорстоко обробляти, як колись Тібора. Проклятущі Бімоні! Нехай краще моє тіло страждає від неї, ніж від нього. Еда ледь стримувався від муки, посилаючі Леоні благальні погляди.

— … чотирнадцять… п’ятнадцять… шістнадцять… сімнадцять, — рахувала Леона його натужні рухи і, достатньо навтішавшись муками коханця, нарешті звеліла: — Ну досить! — І відв’язала гирю від його ніг.

— Нехай ще підтягнеться разів з двадцять! — вимагав голова комунальної квартири.

— Він сьогодні більше не витримає, — запевнила його Леона голосом людини, що приносить полегшення страждальцям. — Бачив, як у нього тіпається сонна артерія? Цей симптом я знаю дуже добре. Саме з цього починається серцевий напад.

— Ти справді думаєш, що він більше не витримає? — перепитав Станіслав.

— Сьогодні — ні. На перший раз треба бути обережним. — Леона глибокодумно подивилась у вічі Еді. — Але від завтра він точно підтягатиметься п’ятдесят разів. А післязавтра гиря може бути навіть п’ятдесятикілограмовою.

Лицемірний гнідак Еда миттю вдав із себе хворого, промовисто притиснув руку до серця й сів на диван, глибоко зітхаючи, давши змогу родині турбуватися про себе. Він з апетитом з’їв подвійну вечерю й випив чотири кухлі пива.

Вранці на роботі він байдуже глянув на «Павутиння», викурив першу сигарету й придумав цілу серію дорогих делікатесів «Лісові ритми». Потім гукнув секретарку й довго диктував їй текст замовлення на сировину: фазани, коропи, м’ясо оленя, сарни, дикого кабана, муфлона й нутрії, а коли згадав про бобра (найкраще запікати його на рожні), то задзвонив телефон.

— Нагадую тобі про твою вчорашню обіцянку. — Це Леона телефонувала зі своєї лікарні.

— Цілу ніч я думав лише про тебе, — збрехав Еда.

— Я закінчую роботу в обід.

— За п’ять хвилин пополудні чекатиму тебе на звичному місці. Тішуся думкою про тебе, люба леопардице!

В обід гнідак Еда взяв свою італійську спортивну машину й поїхав. Біля телефонної будки до нього підсіла Леона. Вони подалися прямісінько до нашого будинку, миттю збігли на третій поверх. У Леони виявився ключ від нашої зараженої квартири. Всередині було добре напалено.

— Хто це міг так нагріти наше гніздечко? — запитав він.

— Я ще вчора ввечері заскочила сюди й увімкнула центральне опалення, — зізналася Леона.

— Ти була переконана, що ми знову зійдемось?

— Я знала, що ти зрештою розм’якнеш.

— Буду м’яким чи твердим, як тобі заманеться, — пообіцяв Еда, вмикаючи в спальні рефлектор на повну потужність, як любила Леона.

— Зараз тут стане, наче в Африці! — зраділа вона й миттю роздяглась.

— Як я можу кохатися з тобою, — сказав Еда, — коли мене мучить думка про сьогоднішні вечірні вправи на перекладині з десятикілограмовою гирею? А взавтра вже буде п’ятдесятикілограмова?

— Тобі досить лише добре попросити Станіслава. А я теж докину слівце про серцевий напад. Щоправда, тільки в тому разі, якщо ти цього заслужиш!

— А якщо ні?

— Тоді Станіслав дуже розсердиться на тебе.

— Я заслужу, люба. Але яким чином?

— Ти це добре знаєш! І вмієш. Ну, починаймо…

Після такої тривалої перерви вони були як навіжені, а потім домовилися зустрітись післязавтра. Еда вже міг не тренуватись у комуналці. Павла з Міхалом теж капітулювали.

На нараді в генерального директора (вже майже білого) обговорювався безнадійно бурий стан головного інженера об’єднання. Це дратувало й веселило всіх, як і кожна витівка Еди Рогана. Було вирішено лікувати його примусово, що стане прикладом для всіх підлеглих.

Учасники наради, всі практично білі, спокійно сприйняли повідомлення про те, що нині в об’єднанні вже 71,2 % білих працівників. Такого вирішального повороту було досягнуто завдяки масовому поширенню АТ.

Повідомлення з усіх областей і з-за кордону підтвердили, що заняття АТ повсюдно утверджують найкращі людські риси, збільшують уважність, потяг до творчості й, таким чином, продуктивність праці, щирість, віру в себе й довіру до інших. Усе це відчутно поліпшує атмосферу на підприємствах. У зв’язку з цим вирішено відхилити прохання фабричного штабу ТСЗ про придбання ще однієї тренувальної драбини і трьох пар гантелів; замість них вирішено закупити 1000 брошур «Прискорений курс АТ» і роздати працівникам.

На обговоренні Роганових м’ясних делікатесів «Лісові ритми» заступник з економічних питань (повністю білий) підкреслив, що для тих делікатесів замовлено