Читати книгу - "Вигнанці"

погоні. Бачите, он там дзвіниці й дим… Це Гонфлер, і ті люди скакали туди. Тільки гінці короля можуть мчати так шалено в таку годину. О, гляньте, ось і третій!

На сірій смузі, що звивалася серед зелених луків, видно було темну пляму, яка рухалась надзвичайно швидко. Вона зникла за купою дерев і з'явилася знов, прямуючи до далекого міста. Капітан Саведж вийняв підзорну трубу і навів її на вершника.

— Е, е, — пробурчав він, ховаючи трубу. — Це солдат. Я бачу блиск піхов, що висять у нього з бакборта. Думаю, що вітер подужчає. З добрим норд-вестом ми скоро накиваємо п'ятами на Францію, а тепер кожна галера чи військове судно можуть швидко наздогнати нас.

Де Катіна, який погано говорив по-англійському і навчився розуміти цю мову в Америці, тривожно глянув на Амоса Гріна.

— Боюсь, що ми завдамо доброму капітанові неприємностей, — сказав він, — і що в нагороду за свою гостинність він може втратити заразом і вантаж і судно. Спитайте його, чи не схоче він висадити нас на північному березі. Маючи гроші, ми могли б пробратись у Нідерланди.

Ефраїм Саведж привітно й лагідно глянув на свого пасажира.

Молодий чоловіче, сказав він я бачу, ви трохи розумієте мою мову Скажу вам відверто, мене важко налякати. Кожен, хто плавав зі мною, підтвердить вам це. Я тільки міцніше стисну румпель і держу свій курс. Розумієте?

Де Катіна ствердливо кивнув головою, хоч, правду сказати, він не дуже зрозумів метафори моряка.

— Ми підходимо до цього міста і хвилин через десять будемо знати нашу долю. А тим часом послухайте-но пригоду, що покаже вам з якою людиною доведеться вам плавати. Ця пригода трапилась десять років тому, коли я ходив на «Швидкому», бригантині в шістдесят тони, між Бостоном і Джемстоуком; на південь я возив лісовий матеріал, звірячі шкури та хутра, а на північ тютюн і патоку. Одного разу вночі коли дув досить сильний південний вітер, суденце налетіло на риф миль за дві на схід від миса Чай пробило собі таку діру в дні, наче нас посадовили на. дзвіницю однієї з отих гонфлерських церков, і пішло на дно. Гаразд. Другого ранку я полоскався в хвилях, маючи перед очима землю й тримаючись за уламок реї, і не бачив ніде ні товаришів, ні слідів бідолашної бригантини. Я не дуже змерз, бо була ще рання осінь, і я міг висунутися з води на три чверті тулуба, але мене мучили голод і спрага, тіло було як побите. Підтягнув я тугіше пояс, проспівав гімн і став оглядатися навкруги — чи не побачу чого. Ну і побачив… дещо не дуже радісне. Кроків за п'ять від мене з'явилась величезна потвора, завбільшки майже з той уламок реї, на якому я тримався. Що й казати, дуже приємно бовтатись ногами у воді, коли така гадина ладна вчепитися тобі в п'яти.

— Mon dien! — скрикнув де Катіне. — І акула не з’їла вас?

Очі Ефраїма Саведжа заблищали від цієї згадки.

— Я сам її з'їв! — сказав він.

— Що? — крикнув Амос Грін.

— Щира правда. У мене в кишені був складаний ніж ось такий, як цей, і я весь час брикався ногою, силкуючись відігнати потвору, доки не відпиляв од реї великий кусок. Потім я спокійненько застругав і загострив його з обох кінців, як учив мене колись один негр у Делаварі. Далі я став піджидати прокляту акулу, переставши брикатись, а вона й кинулась на мене, мов шуліка на курча. Та тільки риба повернулась пузом догори, щоб схопити жертву, я встромив ліву руку з деревом просто в її широко розкриту пащу, а ножем заходився частувати її під жабри. Акула пробувала була вирватись, але я тримався міцно, хоч вона й пірнула зі мною так глибоко, що я подумав: не вертатися мені більше на світ. Я майже задихнувся, коли, нарешті, ми випливли на поверхню, але риба плавала вже пузом догори І на тілі у неї було так дірок із двадцять. Тут якось добрався я до своєї реї, а під водою пропливши сажнів п'ятдесят, знепритомнів.

— А потім?

— Коли я очуняв, навкруги було тихо, а коло мене гойдалась мертва акула. Я підплив до неї на своїй реї, розмотав кілька ярдів снасті, зробив з неї мертву петлю і накинув її на хвіст акулі, а другим кінцем вірьовки прив'язав до реї так, щоб її не могло занести. Потім я взявся до роботи і протягом тижня обгриз її аж до спинного хребта. Пив я дощову воду, яку збирав у куртку, і, коли мене підібрала «Гресі» з Глочестера, я був, слава творцеві, такий товстий, що насилу міг вилізти на борт Ось, мій любий, що хотів сказати Ефраїм Саведж, зазначивши, що його не так легко налякати.

Поки моряк-пуританин ділився своїми спогадами, очі його пильно перебігали з неба на паруси Вітер налітав рвачкими короткими поривами, і паруси то надимались, то звисали, як ганчір'я. Одначе по небу швидко пролітали баранці. В них і втупив погляд капітан з виглядом людини, зайнятої розв'язанням серйозного завдання.

Корабель проходив тепер повз Гонфлер на віддалі півмилі від міста. Там коло берега скупчилась сила барок та бригів, а ціла флотилія рибальських човнів з темними парусами входила в гавань. Але все було тихо на звивистій набережній і в розташованому півмісяцем форті, над яким маяв білий прапор з золотими ліліями. В міру того як вітер свіжішав, корабель віддалявся все швидше й швидше, і де Катіна вже думав, що його підозріння безпідставні, коли раптом в одну мить вони знов виникли в ньому з іще більшою силою.

З-за молу вилетів великий темний човен на десять пар весел, що підіймалися з бортів. Корма пінила воду, а ніс розрізав її. Гарний білий прапор спускався з корми, і сонце вигравало на важкій мідній каронаді. У човні було повно людей, озброєних з ніг до голови, судячи з металевого блиску на одежі. Капітан глянув туди в підзорну трубу і свиснув. Потім він знову подивився на хмари.