Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

опустивши погляд додолу, Печерун підскочив до сина, щось прошепотів. Мечик радісно закивав.

— Ну, Мечику, — звернулася до нього Мирося, — лишився ще ти. Чи одгадаєш загадку?

— Одгадаю, — засміявся Мечик, і рот його роз’їхався від задоволення, як верша. — Наймиліша в світі — твоя любов! Ги!

— А ти звідки теє знаєш? — гостро запитала Мирося.

Мечик розгубився.

— Я тебе не кохала, — додала царівна. — Звідки ж тобі знати, що моя любов наймиліша?

— Кажи наступну загадку, — невдоволено озвався цар. — Не роби моїх воїв дурниками. Не муч лицарів…

— Слухайте, лицарі, мою найголовнішу загадку, — урочисто мовила дівчина. — Що в світі найгарячіше?

— Жар, — з надією відповів Борен.

— Водою можна залити…

— Сонце найгарячіше! — підхопив Тирло.

— Стань в тінь — не буде пекти! — заперечила царівна під схвальний гомін.

— Я скажу, — вихопився вперед Мечик. — Найгарячіше, коли тебе ремінним батогом добре виполощуть! Довго пече, аж сісти не можна! І чого ви смієтеся?

Люди реготали, хитаючись, мов жито під вітром. Печерун ляпнув руками об поли корзна, люто засичав до сина:

— Зморозив! Дурня оковелок!

— Хоч і пече, Мечику, — відповіла царівна зніченому воєводі, — проте біль вщухає. А ще одне скажу тобі, лицарю: не гоже воякові заробляти на такий гостинець!

— Що, з’їв? — жартівливо гукнув Боян.

— Ой, і в мене запекло, — витираючи сльози на щоках, озвався цар. — Отак насмішила, химерна дівка! Кажи далі, що там у тебе?

— А тепер скажіть, лицарі, — запитала Мирося, — що в світі найголосніше?

— Теж мудра загадка, — вкинув слівце Боян.

— Грім! — з певністю гукнув Борен. — Як гримне Перун — не відаєш, куди сховатися! Дуже страшно!

— А все ж, можна сховатися в глибокий льох, де грому не чути!

— Го-го! — зареготався Тирло. — В цій загадці — хитрощі, як і в перших. Я знаю…

— То кажи, хай їй заціпить! — пробурчав цар. — А то вона всіх вас дурнями поробила!

— Найголосніше співає півень! Навіть сонечко його чує: як заспіває півень — встає… А що, вгадав?

— Не вгадав, — одвернулася від Тирла царівна. — І без півня сонце встає. Є такі царства, де півнів нема.

— Найголосніше бурчить у животі, — чухаючи в потилиці, сказав Мечик. — Чого це ви регочетеся? — визвірився він на людей, які хилилися один на одного від нестримного сміху, шаленіючи від веселощів.

— Отак осоромив! — схопився за голову Печерун, люто блимаючи на сина. — Дурень, та ще й з-за рогу мішком прибитий!

— Як у пузі бурчить, неодмінно почуєш, — розвів руками Мечик. — Давай йому жерти, бо біда! І від того бурчання в жодному льоху не сховаєшся!

— Ну й утнув! — сміявся цар. — Ой, аж у боці закололо! Я й не знав, Печеруне, що в тебе синок такий сміхач? Миросю, давай далі, я давно так не веселився…

— Все, — мовила царівна.

— Як то все?

— А так. Три загадки. Лицарі не одвітили й на одну. Ні з кого вибирати нареченого. Хіба що… може, хтось інший одгадає?

Вона кинула промовистий погляд на Зореслава. Юнак подався наперед, паленіючи від хвилювання, і хрипким голосом звернувся до Горевія:

— Я знаю…

— Знову цей парубійко, — здивувався цар. — Що ти знаєш?

— Як розгадати загадки…

— Хай розгадує, — озвалася Мирося, підступивши до батька.

— І ти його вибереш, як він розгадає?

— Атож. Ти ж сам згодився, що така умова…

— Ну й дурна. Я казав про лицарів. А він — пастух.

— Ти сам нарік його воєводою! — спалахнула донька. — Ти його нагородив!

— Я нагородив, я можу й розгородити! Так ти гадаєш, що він знає? Лицарі не відають, а пастух знає?

— Знає чи ні — хай скаже…

— Хай! — згодився цар. — А ми посміємося.

Царівна підвела погляд на Зореслава, зашарілася.

— Кажи, юначе, що в світі наймиліше?

— Воля, — сказав хлопець, і люди на майдані завмерли, ніби оцінюючи його відповідь. — Воля — наймиліша в світі!

— Одгадав, — почувся в тиші голос Бояна. — Орел!

— Одгадав! — радо підтвердила царівна

— Йому хтось підказав, — невдоволено буркнув цар.

— Друга загадка, — гукнула Мирося, покриваючи шум дзвінким голосом. — Що в світі найгарячіше?

— Любов, царівно. Кохання, — зітхнув Зореслав. — Як торкнеться серця, вічно пектиме. Нічим не загасиш…

Дівчата — Миросині подруги — з радісним щебетанням кинулися до Зореслава, почали його обнімати, цілувати, наділи на шию гірлянду з польових квітів.

— А що, — сміялася щаслива Мирося, лукаво зиркаючи на батька, — самі бачите, татку, що парубок одгадав загадку. Мої подружки схвалюють його відповідь.

— Ви всі хитрі, як вужаки, — нахмурився цар. — Змовилися!

— Де він набрався тієї мудрості? — здивувався Корінь. — Хіба думалося, що в мене такий син росте?

— Останню загадку одгадай, юначе, — мовила царівна. — Що на світі найголосніше?

— Тиша, царівно, — твердо промовив Зореслав.

— Оце устругнув! — залився сміхом Тирло.

— Хі-хі! Тиша! — ошкірив зуби Мечик. — Сказав ще дурніше, ніж я. Це ж треба вигадати?

Царівна взяла Зореслава за руку, глянула на батька.

— Він одгадав, татку. Найгучніший крик затихає. А тиша одвічно панує. Зійди на гори — тиша. Зійди в підземелля — і там вона…

Хвиля зворушення й втіхи прокотилася в Боянових грудях. Він згадав далекі Чорні Гори, прощальне вогнище, світлий лик Тайно-Дива. О мудрий старче, твої чарівні заповіді породжені досвідом віків, великим знанням, довголітнім спогляданням. А звідки ж у душі юної дівчини народилися слова твоєї таємничої заповіді: всі громи закінчуються тишею?

— Слава Зореславу! — гримів майдан радісними вітаннями.

— Слава Зореславу!

— Він