Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

— Джой, куди ви втекли?

— Я мушу дати деякі розпорядження, міс Брайнт. У мене сім’я, і їй треба чимось жити.

— О-о, та ви ще й боягуз, Блеклі?!

— Я знав, що моя черга після Рассела. Його вже нема, а…

— Ви неуважно читаєте газети, Джой. Рассел був таким же страхополохом, як і ви, і тому сів у чужу машину, яку вже зафрахтували терористи й напхали вибухівкою. Рас сел чомусь хотів їхати саме цією машиною і переплатив за неї, купуючи чужу смерть. Не робіть дурниць, Блеклі. Якщо ви так тремтите за власну душу, то я вас чекатиму на тринадцятому кілометрі.

— На чотирнадцятому.

— Ви… містик, Джой?

— Я не люблю того повороту з діркою у гранітному камені.

— Ага, ви думаєте, що я лежатиму за тим каменем з гранатометом. Щоб з вас уже й пір’я не лишилося, — розсміялася Хілда й роздратовано запитала: — Ви встигли передати Другому сплеск Першого?

— Встиг. Хоча я ще не перевірив свого аналізатора.

— Зробите це потім. Негайно приїздіть.

Джой поклав трубку, підійшов до стіни й вимкнув головне живлення, залишаючи на пультах все, як було.

Хілда швидко набрала код апарата Малькольна. До телефону підійшла Мері.

— Як ви там на своєму хуторі? — удавано жартівливим голосом заговорила Хілда. — Що у вас там діється? Я чую, як містер Гленд риє нові штольні своїм вібратором.

— Ні, це звуки з полігона.

— Містер Малькольн там? — швидко запитала Брайнт. — Ви можете мене з ним з’єднати?

— Спробую, — діловим тоном пообіцяла Мері й перемкнула лінію зв’язку.

Малькольн механічно натиснув кнопку й, не зводячи очей з постійного збурення води, крикнув у мікрофон, вмонтований на робочій панелі пластикової кабіни:

— Я страшенно зайнятий!

— До вас прийшло озоріння? Вітаю, Малькольне, — сказала Хілда.

— Так, то було схоже на удар блискавки. Я майже знав, що треба зробити, а потім усе забув, — нервував Малькольн. — Я, здається, вже бачив набір частот… Але химерна хвиля збурюється до першої величини, а далі не йде. Ви можете приїхати? Ви ж нейропсихологоанатор.

— Мені справді вас необхідно побачити, Малькольне, — з неприхованою заклопотаністю сказала Хілда, і Малькольнові здалося, що вона боїться за його розум, через те трохи роздратовано відповів:

— Приїздіть, але це просто втома. Я ляжу спати і тоді все згадаю. Мені завжди все бачиться у снах. Мабуть, істина в тих цифрах, які майнули перед моїми очима. Я рано зрадів, а радість і страх однаково небезпечні.

— Ви навіть нічого не записали?

— Це було схоже на спалах блискавки: перед очима змигнув стовпчик цифр… Але я запам’ятав закон першопоштовху. Доцентрова спіраль…

— Останнім часом ви не зустрічалися з Острожним?

— Ні, але мені здається, я знаю, про що він думає кожної хвилини. Він, як і я, на своєму полігоні. Я згадав! — раптом загукав Малькольн, і було чути, як він клацає тумблерами, набираючи на генераторі код імпульсу. — Зараз, зараз вона оживе! — В кабіні Малькольна запанувала тиша.

— Що у вас сталося? Чому ви мовчите? — не стрималася Хілда.

Малькольн прошепотів:

— Але як це страшно… Вода пожирає воду… Так-так, це буде спіраль Малькольна. Я встиг раніше. Я встиг! Усі вчені світу називатимуть цей феномен спіраллю Малькольна… Як вона близько… Вона не сміє…

— Малькольне! Що у вас діється? Мері, ви мене чуєте? Ввімкніть телеконтроль. Подивіться, що з Малькольном.

— А, Хілда, — озвався Малькольн. — Ні, я помилився, я бачу найпрекрасніше диво світу!

Хвиля, висвічуючи нерівним пульсуючим вогнем, змотувала сувій води й ніби роздувалася, закриваючи червону контрольну позначку на стінах полігона. У лабораторії, де сиділа Мері, спалахнув сигнал аварійної ситуації. Мері кинулася до рубильника й вимкнула систему живлення лазерних імпульсних гармат.

— Пора, — почула Хілда приглушений голос Малькольна й крикнула в трубку:

— Що скоїлося?

— Ще кілька секунд, — шепотів Малькольн, а Мері німо дивилася на довгастий кольоровий екран телемонітора, де зеленкувато визміювався вогонь німої незгасаючої блискавки. Мері сприйняла це за відблиск прожектора на поверхні водяного валу, не розуміючи, що то стікав надлишок енергії хвилі гравіталу.

Механічний вартовий ввімкнув гармату водяного заслону кабіни, де сидів Малькольн, і в наступну мить хвилю гравіталу заступила миготлива пульсуюча течія. Повертаючись назад, хвиля відірвала кабіну від бетону, разом з Маклареном ввігнала її в центр невидимої пружини і перетворила на відполіровану дротинку, яка стала віссю шаленого колеса. Збільшуючи швидкість, колесо пролітало бетонованим ложем, вбирало все, що можна було відірвати від стін, підлоги і стелі полігона.

«Це кінець, — думала Хілда. — Малькольн фанат, як і Острожний. Острожний умер після відкриття на Ранчо Доута, а Макларен встромив голову під власну гільйотину неподалік від свого котеджу. Невже він не встигав утекти? Не міг чи не захотів? Його цікавив експеримент, а не знання, добуті такою ціною для Америки. — У Хілди майже було закінчене розшифрування запису нейросигналів, викрадених в Острожного. — Що ж, залишається варіант „Баранячі лоби“. — На якусь мить згадала Острожного. — Ні, він не на моїй совісті. Нехай його поминає Джой Блеклі».

Василь Олександрович Урбан збирався їхати на нічну рибалку, але з хвилини на хвилину мав прийти доцент Семен Федак, якому він не міг відмовити в особистій зустрічі.

На порозі з’явилася маленька й чіпка дружина Урбана із закрученим на голові у маленький кулачок ріденьким тьмавим волоссям. Побачила на килимі жовтий рюкзак, дорікнула:

— Знову на рибку, Василю Олександровичу? У твоєму віці треба думати про своє ім’я, а не гачками бавитися. Нехай