Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

ска­за­ла пан­на, - і те­пер я зро­ду-звіку не піду в са­док.

- А при­несіть ли­шень мені руш­ни­цю. Я піду са­ма та ог­ля­ну са­док. Що це ви вер­зе­те? Які там по­ло­зи? - ска­за­ла Гри­зельда.

Гризельда взя­ла руш­ни­цю й пок­ли­ка­ла з со­бою паннів. Але ні од­на пан­на не насміли­лась йти з нею. Пан­ни сто­яли ко­ло па­ла­цу й бу­ли на­по­го­тові по­хо­ва­тись в по­кої. Тільки То­до­зя та дві ба­би зо­хо­ти­лись піти за Гри­зельдою. Во­ни прий­шли в гу­ща­ви­ну сад­ка, аж у бе­рег, де рос­ли густі бур'яни, не­да­леч­ко од бо­ло­та. Гри­зельда зай­шла під старі груші, в густі кущі бу­зи­ни, ни­ка­ла між ку­ща­ми, роз­гор­та­ла бур'яни. Ко­ли це й справді пе­ред її очи­ма за­во­ру­ши­лись бур'яни. Во­на уг­ляділа, що в гу­ща­ви­ну з чор­но­би­ля та бу­зи­ни по­ши­лось щось тем­не й дов­ге, не то звір, не то товс­та га­дю­ка. Але во­на приміти­ла, що май­ну­ли в чор­но­билі дві босі но­ги і по­су­ну­лись в тра­ву. Гри­зельда вист­ре­ли­ла в бур'ян нав­ман­ня. Бур'яни сто­яли ти­хо й не ко­ли­ва­лись. Ніде не бу­ло чу­ти навіть най­мен­шо­го ше­лес­ту. Тільки пе­ре­го­дя щось ніби бовт­ну­ло в бо­лоті, не­на­че ски­ну­лась ри­ба в плесі або плиг­ну­ла у во­ду жа­ба.

Баби пе­ре­ля­ка­лись на смерть і тільки хрес­ти­лись та ниш­ком ше­потіли мо­лит­ву. Гри­зельда знов на­би­ла на­боєм руш­ни­цю й ки­ну­лась до бе­ре­га. На бо­лоті, на мо­ча­рах бу­ло ти­хо. Гус­та осо­ка, ро­го­зи та круглі кущі оче­ре­ту та сит­ни­ку сто­яли у воді не­по­руш­не, і тільки в од­но­му місці ко­ло осо­ки во­да в плесі роз­хо­ди­лась лед­ве примітни­ми кру­жа­ла­ми та бриж­жа­ми. Гри­зельда пальну­ла вдру­ге з руш­ниці в оче­рет. Синій ди­мок звив­ся вго­ру і роз­летівся в повітрі. Во­да в плесі й оче­реті сто­яла ти­хо. Ніде не бу­ло чуть ні най­мен­шо­го ше­лес­ту.

- Либонь тут про­яви­лась якась страш­на га­дю­ка, - ска­за­ла ба­ба Ган­на. - Пев­но страш­ний по­лоз заліз сю­ди з степів. Я на свої очі ба­чи­ла, як во­но пла­зу­ва­ло в бу­ряні, що то га­ди­на, бо приміти­ла, як у неї кру­тив­ся хвіст і не­на­че зви­вав­ся кільця­ми. Та й товс­та ж га­дю­ка! Бий її си­ла бо­жа! Та­ка сли­ве зав­товш­ки, як лю­ди­на.

- Ой, то не по­лоз! - обізва­лась дру­га ба­ба. - Я уяв­ки на свої очі ба­чи­ла че­рез ло­пух, як во­но об­пи­ра­лось об зем­лю пе­редніми ла­па­ми, не­на­че ящірка, і дриґало чи но­га­ми, чи хвос­том. Мо­же це про­яви­лась в бо­лоті якась здо­ро­вецька ящірка, бо во­на по­ши­лась в бур'ян дос­то­ту так, на­че ящірка.

- Яка там га­дю­ка! - про­мо­ви­ла Гри­зельда. - Я на свої очі ба­чи­ла, що в тієї га­дю­ки дві людські но­ги з п'ята­ми. Це вна­див­ся в наш са­док який­сь ко­зак за­го­нець. Ко­за­ки вміють пла­зу­ва­ти на че­реві по-га­дючій. Це пев­но Кри­воніс ниш­по­рить у сад­ку та по­таєнці ог­ля­дає, ку­дою б мож­на крадько­ма най­без­печніше прой­ти в за­мок.

- Ой ма­ти бо­жа! по­ми­луй і зас­ту­пи нас! - крик­ну­ли ба­би в один го­лос.

- То це ко­за­ки вже до­бу­ва­ються до зам­ка? Це во­ни ма­ють на думці спа­ли­ти за­мок і за­па­гу­би­ти нас? - крик­ну­ла ба­ба Ган­на.

- Певно ма­ють який­сь ли­хий замір, бо во­ни не­на­ви­дять кня­зя Єремію і хо­тять йо­го за­па­гу­би­ти… - ти­хо обізва­лась Гри­зельда.

- Ой бо­же наш ми­лос­ти­вий! Що ж ми бу­дем ро­би­ти от­ту­теч­ки, ко­ли кня­зя не­ма вдо­ма? Ми самі нічо­го не вдіємо! - крик­ну­ла ба­ба Ган­на.

- А що ж бу­де­мо діяти? Бу­де­мо самі обо­ро­ня­тись од тих хар­циз­ників: кру­гом зам­ка за­хист без­печ­ний; маємо в зам­ку до­волі жовнірів; є в нас чи­ма­ло гаківниць, гар­мат та куль. За­хист кру­гом доб­рий, міцний. Бу­де­мо обо­ро­ня­тись, - го­во­ри­ла Гри­зельда, - а тим ча­сом мо­же над'їде й князь з військом. Не по­ки­не ж він вас на згу­бу та по­ги­бель.

Баби пла­ка­ли і вти­ра­ли сльози, вер­та­ючись до па­ла­цу. Гри­зельда пох­ню­пи­лась і за­ду­ма­лась. То­до­зя йшла мовч­ки і свою ду­му ду­ма­ла. Во­на заг­ляділа в бур'яні чор­но­во­ло­су стов­бу­ва­ту го­ло­ву і впізна­ла по го­лові чо­ловіка, що во­на ба­чи­ла на торж­ку на возі…

«Вже ко­за­ки пев­но до­би­ра­ються оце до зам­ка. Що мені діяти, що по­ча­ти? Нев­же мені до­ве­деться од­чи­ни­ти їм бра­му й од­да­ти на смерть та на по­та­лу і Гри­зельду, і її си­на, і усіх двірських па­ня­нок? Нев­же че­рез ме­не оцей па­лац, оця пиш­на са­ди­ба, оця уся пиш­но­та, оце усе доб­ро ста­не руїною, піде внівець? Нев­же че­рез ме­не по­же­жа заллється людською кров'ю?»

Смутна бу­ла Гри­зельда, вер­та­ючись до па­ла­цу; смутні бу­ли й ба­би та пан­ни, але ще смутніша за їх вер­та­лась до па­ла­цу без­щас­на То­до­зя.

«Нізащо в світі не од­чи­ню я бра­ми в за­мок! Ніза­що в світі не впу­щу я сю­ди ко­заків! Князь лю­тий во­рог моєї віри, моєї мо­ви, лю­тий во­рог Ук­раїни, але я йо­го ко­ха­ла і те­пер ко­хаю» - ду­ма­ла мовч­ки То­до­зя, ско­са пог­ля­да­ючи на пе­ре­ля­ка­них па­ня­нок, на зблідлу й сум­ну Гри­зельду.

Гризельда звеліла пок­ли­ка­ти ко­мен­дан­та й роз­ка­за­ла йо­му, що в са­док ку­до­юсь пролізли ко­за­ки і пев­но кмітять за всім, що во­на ба­чи­ла од­но­го в гу­ща­вині на свої очі. Ко­мен­дант по­хи­лив го­ло­ву й за­ду­мав­ся.

- Козаки плас­ту­ни мог­ли влізти в са­док тільки че­рез бо­ло­то та мо­чарі. Тре­ба ог­лядіти бе­рег, - ска­зав ко­мен­дант.

Гризельда й ко­мен­дант пішли в бе­рег. Сто­яла літня су­ша. Бо­ло­то й мо­чарі та­ки доб­ре ви­сох­ли. Ко­ло бе­ре­га мо­чарі сли­ве зсяк­ли. Чор­ний мул ко­ло валів і по­де­ку­ди бе­ре­гом за­гус, за­ту­жавів. За­ту­жавіле баг­но по­ре­па­лось од спе­ки, од сон­ця, й по­де­ку­ди мок­ре баг­но па­ру­ва­ло під га­ря­чим промінням. Гри­зельда ди­ви­лась, чи не зос­та­лось де на мулі слідів од людських ніг. Але слідів нігде не бу­ло знать. Тільки в од­но­му місці на мулі бу­ла приз­на­ка ніби од ка­ба­ня­чих ра­ко­тиць.

- Чи не дикі ка­ба­ни оце бро­ди­ли от­тут в бе­резі й по сад­ку? Он­деч­ки вид­но не­на­че смуж­ки, ніби там по­хо­ди­ли дикі ка­ба­ни, - ска­зав ко­мен­дант.

- Ой то не од ра­ко­тиць зна­ки! То хтось зу­мис­не по­ко­пир­сав ло­ма­кою, щоб на­пус­ти­ти на нас ома­ну, - ска­за­ла Гри­зельда, при­див­ля­ючись до слідів. - Я на свої очі ба­чи­ла в бур'яні дві но­ги.

- В кожнім разі тре­ба тут у бе­резі пос­та­ви­ти вар­ту на ніч і ви­ко­ти­ти в са­док зо дві гар­ма­ти. Ми, яс­но­вельмож­на кня­ги­не, не­без­печні, а обо­ро­на зам­ку на­ле­житься до нас і більш ні до ко­го! - ска­зав ко­мен­дант.

Наближався вечір. Жовніри при­ко­ти­ли на бе­рег дві гар­ма­ти і ста­ли на всю ніч на вар­ту. І Гри­зельда, і усі двірські пан­ни хо­ди­ли, як неп­ри­ка­яні. Ні в ко­го й дум­ки не бу­ло сісти за ро­бо­ту. Ніко­му на дум­ку й їжа не йшла. Вве­чері усі двірські пан­ни з Го­изельдою пішли до кап­лиці на ве­чер­ню й ду­ма­ли од­говітись дру­го­го дня, не­на­че пе­ред смер­тю. То­до­зя не пішла з ни­ми до костьолу. Гри­зельда по­ча­ла заздріва­ти,