Читати книгу - "Едем, Станіслав Лем"

— Давай дошку! — крикнув Фізик і заходився збирати з підлоги шматочки крейди.

Кібернетик зняв із стіни дошку, й вони разом поставили її навпроти дуплекса.

— Білої крейди замало! Принеси з бібліотеки кольорову!

Коли Кібернетик вийшов, Фізик схопив перший-ліпший шматок крейди й почав швидко малювати велику півсферу, а в ній — ракету. Відчуваючи на собі непорушний погляд блідо-голубих очей, він рисував дедалі швидше. А коли щось закінчував зображати, то обертався до дуплекса, напружено дивився у вічі йому, тицяв пальцем у дошку, витирав її губкою і продовжував малювати.

Ось стіна півсфери — поки що ціла. Стіна півсфери — і перед нею Захисник. Його рило — і заряд, що вилітає з нього. Фізик знайшов уламочок фіолетової крейди, заштрихував нею частину стіни перед Захисником, пальцями розтер крейду, в результаті чого виник отвір, оточений фіолетовим патьоком. Силует дуплекса. Фізик підійшов до лежачого гостя, торкнувся його торса, а відтак повернувся до тієї ж дошки, стукнув крейдою по намальованій фігурці, різко стер усе губкою, аж вода чвиркнула на підлогу, ще раз квапливо намалював грубо обведений фіолетовим отвір у стіні, а в ньому — дуплекса й стер усе довкола. На дошці залишився тільки контур великої постаті. Стоячи так, щоби дуплекс міг бачити кожен його рух, Фізик заходився поволі втирати розкришену на порох фіолетову крейду в ноги випростаної фігури. Обернувся. Маленький дуплексів торс, який перед цим спочивав на гумовій подушці, котру надув Лікар, поволі підвівся, його зморщене мавп’яче личко з розумними очима відвернулося від дошки і втупилося у Фізика, немовби мовчки про щось його запитувало.

Тоді Фізик кивнув головою, схопив бляшанку, пару захисних рукавиць і стрімко вибіг з лабораторії. В тунелі він трохи не зіткнувся з автоматом, який, упізнавши його, притиснувся до стінки. Фізик вискочив на поверхню і, на бігу натягуючи рукавиці, навмання помчав до отвору в стіні, що випалив Захисник. Перед неглибокою вирвою впав навколішки і квапливо почав виривати з ґрунту шматки загусклого піску, який напіврозплавився від жару, й кидати його в бляшанку. Потім підхопився й знову бігцем повернувся через тунель до ракети. У лабораторії хтось стояв — Фізик зажмурив засліплені очі — це був Кібернетик.

— Де Лікар?

— Іще не повернувся.

— Відійди. Краще сядь під стіною.

Як Фізик і сподівався, напіврозплавлений пісок був блідо-фіолетового відтінку — він недарма вибрав крейду саме цього кольору. Коли він увійшов, дуплекс повернув до нього обличчя — він явно його чекав.

Фізик висипав на підлогу перед дошкою все, що було в бляшанці.

— Ти збожеволів! — крикнув, схоплюючись з місця, Кібернетик.

Лічильник, переставлений на протилежний кінець столу, прокинувся й квапливо зацокав.

— Помовч! Не заважай!

У Фізиковому голосі було стільки люті, що Кібернетик непорушно застиг під стіною.

Фізик кинув погляд на циферблат годинника: минуло вже дванадцять хвилин. Ось-ось мав повернутися Лікар. Він нахилився, показав на ледь помітні фіолетові щербинки напіврозплавленого піску. Набрав жменю зеренець і, розтуливши долоню, приклав їх до того місця, де були зображені замазані фіолетовою крейдою ноги фігури дуплекса. Розтер кілька піщаних крихт по рисунку, глянув у вічі дуплексові, струснув рештки пилу на підлогу, відступив у глиб залу, потім пішов уперед так рішуче, немовби вирушив кудись далеко. Вступив у центр фіолетової плями, хвилину постояв, а тоді заплющив очі й, розслабивши м’язи, повільно впав. Тіло його глухо вдарилося об підлогу. Полежавши так кілька секунд, він раптом підхопився, підбіг до столу, схопив лічильник Гейгера і, тримаючи його перед собою, наче ліхтар, підійшов до дошки. Тільки-но розтруб чорного циліндра наблизився до нарисованих крейдою ніг, пролунав раптовий, тривожний дріб. Фізик кілька разів наближав лічильник до дошки й відводив його назад, повторюючи ефект для дуплекса, який пильно стежив за ним, потім повільно повернувся до нього й почав наближати розтруб лічильника до його оголених стіп.

Лічильник завуркотів.

Дуплекс видав слабкий звук, немовби чимось похлинувся. Кілька секунд, що видалися Фізикові вічністю, він дивився йому в вічі бездонним блідим поглядом. Потім — по чолу Фізика покотилися краплі поту — дуплекс раптом розслабив торс, заплющив очі й безсило відкинувся на узголів’я, водночас дивно випростуючи вузлуваті пальчики своїх рук. Якусь хвилину він лежав так, наче мертвий, а тоді раптом розплющив очі, сів і вп’явся поглядом у Фізикове обличчя.

Той кивнув головою, відніс апарат на стіл, відштовхнув ногою дошку й глухо кинув Кібернетикові:

— Він зрозумів.

— Що зрозумів?.. — пробелькотав той, приголомшений цією німою сценою.

— Що має померти.

Увійшов Лікар, глянув на дошку, на розсипані склянисті уламки, на товаришів.

— Що тут діється? — запитав він. — Що це все означає?! — повторив уже гнівно.

— Нічого особливого. У тебе вже двоє пацієнтів, — байдуже відповів Фізик, а коли Лікар приголомшено глянув на нього, взяв зі столу лічильник і спрямував його розтруб на власне тіло.

Лічильник пронизливо застрекотів — у матеріал комбінезона набився радіоактивний пил. Лікареве обличчя почервоніло. Секунду він стояв непорушно й, здавалося, от-от пошпурить об підлогу шприцом, котрий тримав у руці. Та поступово кров відринула йому від обличчя.

— Так? — сказав він. — Гаразд. Ходімо.

Тільки-но вони вийшли, Кібернетик одразу ж накинув захисний халат і почав квапливо прибирати радіоактивні крихти. Він вивів зі стінної шафи напівавтоматичний очисник і пустив його підчищати пляму. Дуплекс незворушливо дивився на цю метушню, кілька разів слабо покашляв. Хвилин через десять Фізик повернувся разом з Лікарем — на ньому був полотняний костюм, шию та руки вкривали товсті завої бинта.

— Уже, — майже весело сказав він Кібернетикові. — Нічого страшного — перший ступінь, а може, й того нема.

Лікар та Кібернетик заходилися підводити дуплекса, який, зрозумівши, чого вони від нього хочуть, устав і слухняно вийшов з лабораторії.

— І навіщо все це було? — знизав плечима Кібернетик.

Він нервово ходив із кутка в куток, тицяючи у всі щілини чорну мордочку лічильника Гейгера. Цокання то посилювалося, то знову стихало.

— Побачиш, — спокійно відповів Фізик. — Якщо голова в нього на місці — побачиш.

— Чому ти не одягнув захисний костюм? Жаль було хвилини?

— Я повинен був продемонструвати це якомога простіше, — сказав Фізик. — Якомога природніше, без жодних «домішок», розумієш?

Вони замовкли. Стрілка стінного годинника повільно пересувалася. Нарешті Кібернетика почав змагати сон. Фізик, маніпулюючи пальцями, що стирчали з бинтів, незграбно закурив сигарету. Ввійшов Лікар у забрудненому халаті, люто підскочив до Фізика:

— Це ти! Ти!