Читати книгу - "Сад забутих плодів"

216
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 69
Перейти на сторінку:
якесь дивне почуття туги. Візьмімо Письменника. Мені здається, актор Солоніцин надзвичайно ретельно дотримався моїх указівок щодо манери, інтонацій — настільки, що іноді я впізнаю власні інтонації, попри те, що цей персонаж — Письменник — не надто мені симпатичний. Мої вподобання радше на боці головного героя, Сталкера. У певному сенсі я переконаний, що маю в собі щось, що пов’язує мене з ним. Це не означає, що через це я стаю важливішим, але Сталкера я люблю, мені хочеться допомогти йому, захистити його, він мені як брат, скажімо. Брат, можливо, збитий з пуття, а однаково — брат. У будь-якому разі, я болісно переживаю конфлікти між Сталкером і реальністю, що так легко його ранять: миттєвості його спогадів. Коли я розглядаю його психологічну будову, мені здається, я впізнаю структурні особливості власних стосунків зі світом. Його підхід і його реакція на дійсність здаються схожими на те, як я сам реагую на реальний світ. Тим більше, що, попри його становище поза законом, він у нашому фільмі набагато культурніший, освіченіший і розумніший за Письменника й Ученого. Хоча саме ці двоє висловлюють ідею розуму, науки, освіти. Від самісінького початку я мав бажання показати в одному з кадрів повну фоліантів книжкову шафу. І ось вона з’являється у фіналі, у цілковито несподіваній для такого предмета сценографії. Я хотів би мати вдома подібну бібліотеку. У мене ніколи не було такої бібліотеки. І я волів би тримати її в такому самому безладді, у якому її тримає наш герой. Починаючи з «Соляріса», я став помічати, що й там, і в «Дзеркалі», і в цьому останньому фільмі, у сценографії повторюються одні й ті самі предмети. Якісь пляшки, якісь старі книжки, дзеркала, різні дрібнички на полицях і на підвіконнях. У кадрах мого фільму має право з’являтися тільки те, що я хотів би мати в себе вдома. Якщо предмети мені не симпатичні, я просто не можу дозволити собі залишити їх у фільмі, навіть якщо мої персонажі дуже різні й не схожі на мене. З особливою непримиренністю я видаляю з кадру все, що мені не до вподоби з цієї точки зору.

Тоніно: «Сталкер» якось пов’язаний з твоїми попередніми фільмами? З «Дзеркалом», з «Рубльовим», «Солярісом», з «Івановим дитинством»?

Андрій: Я думаю, що так, і спробую прояснити. «Сталкер» дозволяє дуже точно сформулювати думку, що в більш ранніх фільмах прозвучала натяком. Тепер я розумію, про що йдеться. Мені здається, я не вірю в силу так званих «сильних» людей. І я не вірю в слабкість тих, кого зазвичай називають «слабкими». Усе не так просто. Або просто все не так. Мені це спало на думку, коли я почав працювати над «Сталкером». Я мав намір розповісти про людину саме такого типу: справді слабку людину, справді сильну людину. Аж раптом зрозумів, що попередні фільми теж були про людей такого штибу. Про людей, що їх ми за певними поверховими ознаками визначаємо як слабких. Ось «Іванове дитинство». Фільм про дитину. Хлопчик загинув на війні у віці дванадцяти років. Дитина є слабкою істотою, отже, є жертвою. Та насправді хлопчик видається мені сильнішим за багатьох інших персонажів навколо нього у фільмі. Часто люди, які здаються слабкими, анітрохи такими не є. Вони найсильніші. Візьмімо Андрія Рубльова. Тихий чернець, якого монастирське життя схиляє до смирення, він аж ніяк не сильна людина — принаймні не в звичному сенсі цього слова. Однак із принципової точки зору він виявляється найсильнішим. Не тільки тому, що здатен пережити жахливі катаклізми, що відбуваються в Росії того часу, але також тому, що спромігся пронести через свою страшну біографію жагу творення, свої живописні постаті — слабкі й лагідні. Або ж візьмімо Кельвіна з «Соляріса». Наскрізь дрібнобуржуазний — таким був задуманий цей персонаж, слабка особистість. Спочатку це постать, що менше за будь-кого іншого може претендувати на індивідуальну роль — він не хоче нічого виняткового, особливого. Попри те, що він учений, психолог. Однак він показує себе сильною особистістю і, коли стикається з проблемами власної совісті, здатен протиставити їм людську гідність. Він показує себе набагато сильнішим за сильного Сарторіуса й геніального Снаута. Ще один персонаж, який виявляється сильнішим за інших.

Таким є Сталкер. Він здається слабким і показує себе найсильнішим у своєму прагненні робити людей щасливими. Він анітрохи не слабкий у своєму бажанні служити людям. Ось що об’єднує мої фільми. Попри те, що цієї провідної думки я дотримувався несвідомо. Тобто виходить, що я завжди розповідав історію одного й того самого персонажа — чоловіка, якого суспільство вважає слабким, а я вважаю сильним. Я вважаю, що саме завдяки таким особистостям суспільство здатне бути сильним, сміливо дивитися в майбутнє і протистояти всьому, що його руйнує. У «Дзеркалі» теж головний герой постає перед нами слабким, схильним до рефлексії. Він хворий, і згадує власне життя впродовж загострення своєї недуги, не будучи впевненим, що виживе. Саме тому він пригадує те, що він пригадує. І ось цей слабкий чоловік показує себе дуже сильним, бо, незважаючи на все, він не належить собі. Він належить людям, яких пам’ятає, належить любові, яку він їм дав. І якщо страждає, то через те, що недостатньо любив тих, хто любив його. Хіба це слабкість? Це сила. А однак багато хто дорікає мені, мовляв, мої герої не героїчні. Заведено думати, буцімто герой має бути гранітним, однозначним, свого роду роботом. Мої герої не такі й такими не можуть бути, оскільки я переконаний, що таких людей не буває. Таких людей не може бути, тож не слід їх зображати, бо немає сенсу зображати порожнечу. І глядач помічає такі речі. Він ніколи не зможе повірити в залізного героя.

Тоніно: Ти не міг би розповісти мені про кадр, що відкриває фільм? Уяви собі, що я сліпий і не можу переглянути картину. І перекажи мені також фінал.

Андрій: Дуже цікаве запитання. Імовірно, цікаво було б не знімати фільм, а переповісти його тільки сліпим. Гарна ідея! Знадобиться лише магнітофон, щоб записати голос. Буде набагато краще за фільм на плівці. («Висловлена думка є брехнею», як сказав поет[28].)

Лора: Андрію, ти знав, що Тоніно теж мав на думці так писати прозу?

Тоніно: Отже, я повністю сліпий. Розповідай.

Андрій: Початок чорно-білий, у ледь коричневих тонах, на кшталт кольору смоли. Ніч. Інтер’єр брудного і просяклого вологою бару, кафе, смердючого закутка. Вогкий, непривітний. Ліворуч три вікна. У глибині шинквас. Столик із білою мармуровою стільницею. Нікого немає.

1 ... 65 66 67 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сад забутих плодів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сад забутих плодів"