Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

ті хвилі вкрай рідко підносяться вище за корабельну щоглу. Проте на Переландрі цей вислів цілком відповідав би істині. На суші йому, либонь, знадобився б цілий ранок, щоб вибратися на гору, подібну до тієї, що здіймалася попереду, тут же його винесло наверх за лічені секунди. Та ще не сягнувши вершини, Ренсом мало не скрикнув від несподіванки: на самому верху хвилі його чекала не гладка поверхня, а якась фантастична стіна химерних, зазубрених, геть неочікуваних тут виступів, що простяглася вздовж гребеня і на перший погляд не мала жодного відношення до води. Що це — скелі? Піна? Морські чудовиська? Не встигли ці запитання блискавкою промайнути у свідомості, як гребінь був уже поруч, і Ренсом мимоволі заплющив очі. Мить — і ось він знову лине донизу. Хай що то було, воно вже позаду, проте щось таки було, адже зачепило його по обличчю. Він обмацав лице руками, але крові не побачив. Значить, зіткнувся з чимось м’яким, що не завдало йому шкоди, лишень хльоснуло по лицю на великій швидкості. Здіймаючись на тисячі футів вгору до чергового гребеня, він знову перевернувся на спину і далеко внизу, у широкій долині, яка на мить там утворилася, побачив те, з чим зіткнувся. То було щось нерівне, з численними виступами та западинами по краях, і барвисте, наче клаптикова ковдра, — жовтогаряче, ясно-синє, кармазинове, жовте і фіалкове. Що це, Ренсом так і не збагнув; зрештою, роздивлятися було ніколи. В будь-якому разі, ця річ плавала, бо піднялася на гребінь сусідньої хвилі, перевалила через нього і зникла з очей, а ще дуже щільно прилягала до поверхні води, вигиналася разом із нею і набувала форми хвилі, тож коли одна половина ще виднілася перед гребенем, друга вже опинилася за ним. Словом, ця штука поводилася так, як поводиться рогожа на річковому плесі: вона рухається разом із водою і морщиться, повторюючи обриси кожної щонайменшої хвильки, яку ви здіймаєте веслом; от лишень засяг тут був значно ширший, адже площа її становила не менше тридцяти акрів, ба навіть більше.

Слова у нашій розповіді течуть значно повільніше, ніж реальні події; не забуваймо, що Ренсом не пробув на Венері ще й п’яти хвилин, не встиг анітрохи стомитися і ще не почав перейматися тим, як вижити в цьому абсолютно незнайомому світі. Він цілком довіряв тим, хто його туди відправив, а тим часом прохолода води і свобода рухів самі по собі дарували йому насолоду яка ще не втратила свіжості. Я вже натякав раніше на одну дивовижну особливість цього світу, котру достоту важко переповісти на словах: дивне почуття надмірного задоволення, яке незбагненним чином відчувалося чи не всіма чуттями. Вживаю тут слово «надмірне», адже сам Ренсом, описуючи перші кілька днів свого перебування на Переландрі, каже, що йому тоді не давало спокою не почуття провини, а власне відсутність такого почуття — у цьому й полягала основна, за його словами, дивовижа, бо кожна хвилина життя там приносила таку велику і незвичайну насолоду, яка за нашими мірками пов’язується головно або з забороненими, або з надто вже екстравагантними втіхами. Та все ж і цей світ міг справляти суворе і навіть грізне враження. Щойно плавуча річ зникла з очей, як усе навколо залило нестерпно яскраве світло, спершу синє, а за якусь частку секунди вже фіолетове; золоте склепіння неба у порівнянні з цим сяйвом, здавалося, потьмяніло, і Ренсомові пощастило на мить окинути поглядом ширший простір, ніж вдавалося побачити досі. Перед ним відкрилася безконечна водна пустеля, а далеко-далеко, либонь, десь на самому краю видимого світу на тлі неба самотньо бовваніла колона примарно-зеленого кольору — єдина нерухома і вертикальна річ серед безмежжя хвиль, що невтомно змінювали одна одну. Потому знову запала насичена густими барвами сутінь — тепер вона здавалася ледь не темрявою, — а тоді вдарив грім. Звучав він зовсім інакше, ніж на Землі, — глибше, багатше і навіть, якщо гриміло далеко, дзвінкіше. Небеса тут не ревіли у гніві — вони радше реготали, просто заходилися веселим сміхом. Знову спалахнула блискавка, за нею — ще одна, і навколо завирувала гроза. Небо затягнули фіалкові хмари, і відразу ж упала небачена за силою злива — про краплі чи навіть струмені тут не йшлося, то була суцільна стіна води, яка хіба лишень трішечки відрізнялася густиною від води в океані. Ренсомові стало важко дихати. Громовиці кресали безперестанку, і в їхньому світлі перед ним постав зовсім інакший світ. Він наче потрапив у центр веселки або у хмару різнобарвної пари. Вода, яка майже витіснила повітря, перетворювала море і небо у напівпрозорий хаос, сповнений спалахами і зиґзаґами блискавиць. Ренсом ледь не осліп і чи не вперше на цій планеті трохи злякався. У мерехтливому світлі він, як і раніше, бачив тільки безмежне море і ту ж зелену колону ген-ген на обрії; берега ніде не було видно.

Гриміло так, що аж закладало вуха, а дихалося дедалі важче. Разом із дощем з неба сипалося ще щось; то були, вочевидь, живі створіння, подібні на жабенят, але жабенят ледь не прозорих, надзвичайно тендітних і витончених — можна було подумати, що вони належать до якоїсь вищої жаб’ячої раси, — а забарвлення робило їх схожими на бабок. Втім, вділити їм більше уваги було неспромога: у Ренсома з’явилися перші ознаки втоми, а неймовірне буяння барв у повітрі геть його спантеличило. Хтозна, як довго все це тривало; згодом пригадував тільки, що коли трохи прийшов до тями, хвилі вже дещо вляглися, і в нього навіть склалося враження, наче він сягнув межі морських гір і дивиться з останнього хребта кудись у долину. З’ясувалося, одначе, що дістатися до тієї долини не так уже й просто; кінець кінцем те, що у порівнянні з країною величезних водяних гір, куди він потрапив по прибутті на планету, здавалося спокійною гладдю, насправді виявилося хвилями не набагато нижчими за ті перші. Навколо плавало чимало чудернацьких штукенцій на взірець тієї, з якою він зіткнувся перед грозою. Звіддаля вони були схожі на архипелаг, проте зблизька скидалися радше на флот, бо теж мусили боротися з океанськими валами. Минуло трохи часу, і стало ясно, що буря минає. Дощ ущух, а хвилі тепер здіймалися не вище, ніж десь в Атлантиці. Веселкові барви трохи зблякли, зробилися прозорішими, і крізь них несміливо проглянуло золоте небо; втім, невдовзі воно вже запанувало над морем від обрію до обрію. Хвилі ставали щораз нижчими, дихати знову можна було на повні груди. Проте Ренсом тепер стомився