Читати книгу - "Коли вибір лише один, Єва Басіста"

Глава 42

Я сіла в авто, яке мало відвести мене додому. Моя голова була повернута в сторону Максима, який досі палив цигарку. Я знала, що робила йому боляче, але так мало бути. Така наша доля.

Колеса таксі покотилися. Через сорок хвилин я приїду додому. Там мені стане краще. Відкрию пляшку вина, наллю собі у чашку, зроблю декілька ковтків, але стоп! Я нічого не сказала Владиславу! Він стане переживати!

Знову зробила дію та не подумала! Класична Зоя! Хоча хлопець дав про себе знати саме цієї секунди. Мій смартфон почав вібрувати, а літери на екрані давали знати, що мене хотів чути наречений.

- Алло, - відповіла я, намагаючись не видавати свій поганий настрій.

- Зоє, ти де? Максим сказав, що ти вийшла на вулицю. Я не можу тебе ніде знайти.

- Я їду додому. Мені дуже раптово стало зле...

- А чому ти мені не сказала?

- Не хотіла тебе відривати від танців та...

- Зоєчко, ну ти даєш. Ти для мене найдорожча у світі!

- Вибач, - пробурмотіла я .

- Та все добре, - проказав хлопець.- Ти вже де?

- Десь на половині дороги додому.

- Тоді я зараз також викличу таксі та поїду до тебе. Не хочу тебе залишати у поганому стані.

- Та можеш не перейматися.

- Зоє! Я з тебе дивуюся! Не говори мені такого!

- Добре...

За двадцять хвилин я стояла на порозі квартири, а ще через п'ятнадцять зв'явився Владислав. Він був дуже стурбований. Ніколи не бачила його в такому стані.

- Як ти? - сів він на ліжко, на якому я лежала наче якась нежива лялька Тільки очі ворухнулися - вони зиркнули в сторону хлопця.

- Жахливо, - прошепотіла я, ледве стримуючи сльози, що підступали до очей.

- Що саме болить?

Що мене болить? Дуже складне питання. Фізично я здорова, а ось душевно зламана. Мабуть, ніщо у світі не могло мені вже допомогти. Я розбита на тисячу шматочків.

- Зоє? - чулося сильне хвилювання в голосі хлопця. Зараз мені ставало його навіть шкода. Сидів біля нареченої, яка помирала від кохання, яке під забороною.

- Нудить, - збрехала я.

- Може активованого вугілля?

- Краще лише води.

- Гаразд, - пішов він виконувати моє прохання, а я цієї миті пустила гірку сльозу.

Якось все складалося жахливо. Навіть не знаходилося слів, щоб описати ситуацію, яка зараз висіла над моєю головою.

- Тримай, - приніс мені Влад чашку води.

Я схопила той коричневий порцеляновий виріб та почала втягувати в себе рідину. Остання щипала язик прохолодою, а також приємно розтікалася по стравоходу. Можливо це самообман, проте мені стало набагато краще. Вода трішки привела мене в себе.

- Як ти? - далі допитувався хлопець.

- Хочеться спати...

- Мабуть, не варто було сьогодні йти на святкування. Я бачив, що тобі не добре та потягнув. Чому ти не сказала мені, що погано почуваєшся?

Він все-таки помічав. Це не дуже добре, але чудово, що він не прив'язув це до когось. Цікаво, а Максиму зараз так само погано? Чи він вже сидів у обіймах рудої?

- Я наче ще тоді добре себе почувала, - відказала я, взявши його за руку. - У клубі різко стало недобре. Мабуть, то все погода…

- Та у вдома у Лариси також ти не була бадьорим огірком. Фактично нічого не їла. Глемзяла ту котлету по всій тарілці.

- Глемзяла?

- Ну тобто розмастила по всій тарілці та удавала, що їси.

- Вибач...

- За що?

- Не знаю, - відказала я, сильніше стиснувши його пальці.

Владислав сумно випустив повітря через ніс. Його також щось мучило, але що? Невже його так сильно турбував мій стан? Боже! Яка я погана дівчина! Хлопець через мене марнів, а я думала абсолютно про іншого. Від цього аж ставало соромно та неприємно від себе.

- Зоє, - подав голос хлопець.

- Що?

- А давай все-таки не будемо відкладати весілля на пів року, а зіграємо його невдовзі. Ось підемо в понеділок та подамо заяву.

Я отетеріла. Чому такий поспіх? Щось тут не чисто, або ні. Краще нічого собі не придумувати. Можливо це просто щире бажання.

- Добре, я абсолютно не проти. Але гадаю, що тоді у понеділок візьму відгул на цілий день, бо зі мною також хотіла зустрітися Вікторія.

- А тобі дадуть? Ти так сьогодні раніше пішла з роботи.

- Скажу, що захворіла.

- Ну добре, - поцілував мене у лоба Владислав, а потім вийшов із кімнати.

Я дивилася у стелю. Ця новина мала покращити мій настрій, бо як казала мені мама - пропозиція нічого не значить. Проте щось мені це не приносило радість. Мені здавалося, що цим я тільки зав’язувала собі на шию міцний вузол. Цікаво, а довго я так протримаюся? Чи може попустить? Надіялася дуже сильно на останнє.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍