Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

Розділ 19

Каріна

Рослу могутню фігуру татка помічаю ще на виході із зони митного контролю. Він стоїть просто по центру залу прильоту і напружено вдивляється в прибулих, виглядаючи мене.

 Помічає, і я навіть звідси бачу, як радісно спалахують його очі. Він усміхається, махає руками, а в мене в горлі встає клубок. Шалено шкода і його, і маму, і себе. Але найсильніше стає шкода моїх дітей.

Ну як сказати про них татові? Він же обов'язково запитає, де їхній батько. А я не уявляю, як розповім йому про Марка.

— Каро, ангелятко моє! — тато швидко йде мені назустріч. Я кидаюся йому на шию і ховаю обличчя на широченних грудях.

Перехожі побоюючись косяться і про всяк випадок обходять нас стороною.

— Здрастуй, тату.

Я з дитинства звикла до того, що мій батько лякаюче діє на людей, тому не звертаю уваги. Зараз мене це навіть заспокоює.

Мій тато не дозволить мене образити. А значить і моїх дітей теж. Може все-таки розповісти?

— Щось сталося, донечко? — тато миттєво відчуває мій настрій і стривожено вдивляється мені в обличчя. — Ти надто бліда. Не подобається мені твій вигляд. Виходить, Андронік не дарма про тебе переживає.

— Дядько Андронік? — я блідну ще сильніше. — А що він сказав?

— Нічого особливо не говорив. Чортів дав за те, що я тебе одну відпустив. Ще сказав, що тобі треба харчування хороше і свіже повітря. І щоб ми з мамою тебе не нервували. Так а хіба ти погано харчуєшся, ангелятко? І повітря в нас куди ще свіжіше...

— Звичайно, добре, тату, я дуже добре харчуюся, — поспішаю я його запевнити, — і я цілими днями на свіжому повітрі. Не слухай кіріє, він хороший, але занадто недовірливий.

Біда в тому, що мій тато в цьому плані ще гірший за дядька Андроніка, і мої запевнення анітрохи його не заспокоюють. Навпаки. Що більше запитань він ставить, то більше похмурішає.

Сідаємо в пікап, тільки тепер за кермо сідає тато. Я заповзаю на пасажирське сидіння, почуваючись доісторичною руїною.

— А чому ти так різко вирішила повернутися? — продовжує батько свій допит. — Ти ж казала, що на тиждень не менше.

— Так вийшло, тату, — бурмочу невизначено, бо мене починає нудити.

— Ні, ти давай розповідай, Каро, — вимагає він, а в мене перед очима літають кольорові крапки.

— Тату, зупини машину, мене нудить, — лепечу, затискаючи рот долонями.

Батько звертає пікап на узбіччя і різко гальмує, а я вилітаю як із катапульти і приземляюся колінами в траву. Мене вивертає прямо на цикламени, що ростуть біля дороги.

Спиною відчуваю погляд батька, поки я гарячково риюся в сумці, дістаю пляшечку води і вологі серветки. Він спідлоба спостерігає за мною і мовчить. Мовчить, коли пікап рушає з місця. Взагалі всю дорогу мовчить. І тільки коли в'їжджаємо на подвір'я, тато кладе руки на кермо і запитує похмуро:

— Хто він?

— Це не те що ти думаєш, тату, — починаю мимрити, але він обриває мене, прикрикнувши:

— Я не питаю тебе, що я думаю, Каріно. Я питаю, хто він?

А це вже дзвіночок. Не Каро, не ангелятко і навіть не дочка. Каріна. Значить тато на взводі.

Хочу відповісти, але з очей самі собою течуть сльози. Схлипую, розмазуючи їх по щоках, і чую жалібне:

— Ну Каро, ну донечко, ну ангелятко моє, не плач! Тато тебе не буде сварити, ти тільки скажи, він тебе покинув? Це ти до нього літала, еге ж?

Я знаю, знаю! Мій тато добрий і всепрощаючий. Це він тільки зовні схожий на переможця турніру з боротьби без правил. А так ми з мамою з нього мотузки в'ємо.

Реву ридма, тато ще більше лякається. Я даю йому себе вмовити вийти з машини, але не встигаю відчинити двері, як на ґанок вибігає мама.

— Колю! Я так і знала, що не можна тебе одного пускати! Каро, дівчинко моя, що він тобі наговорив, а? Чому ти плачеш?

Слідом за нею на візку виїжджає бабуся і махає палицею в бік тата:

— Ніколаосе, тобі що Андронік сказав? Не нервувати дівчинку! А ти що робиш, дурнику, а? Що ти робиш, я тебе питаю.

Тато зніяковіло тушується і поглядає на мене з почуттям глибокого каяття. Я від подиву навіть плакати перестаю. Мама з бабусею швидко заганяють нас із татом на терасу. Там уже накрито стіл із чаєм, сиром і випічкою.

— Мамо, ти звідки взялася? — відмираю я, сівши на диванчик. Переводжу приголомшений погляд на бабусю. — А ви чому встали, ба? Вам краще?

— Як же я можу хворіти, коли тут такі справи кояться? — у свою чергу дивується бабуся. Виглядає вона й справді доволі здоровою.

— Усе, заспокоїлася? — мама з розчуленням дивиться, як я тріскаю сир. — Ну ось і славно.

— То звідки ви з бабусею взялися? — вгризаюся у свіжу булочку, що неперевершено пахне.

— Батько подзвонив, сказав, що ти назад летиш. Ми з бабусею в машину, і сюди.

— Тату, а тобі дядько Андронік сказав, так? — користуюся перевагою і ставлю запитання в лоб. Брехати мій тато не вміє, тільки очі відводить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍