Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 54

Наш поспішний виїзд з готелю був найпотужнішим дежавю в моєму житті. Ми спускалися сходами, почуваючись володарями світу, а звідусюди лунали овації та алподисменти. Хтось навіть роздобув якимось чином невеличкі хлопавки, змусивши мене добряче понервувати. Але все обійшлося, бо виявилося, що то персонал затіяв.

Навіть не сподівалася, що всі радітимуть разом з нами, але це було саме так. Міла одразу кинулася обіймати, як тільки я підійшла до них, а Тадеуш просто не відходив ані на крок. Кожен підходив і вітав настільки завзято, що Таня до мене не могла пробитися добрячих кілька хвилин. А коли пробралася, то мало не задушила в своїх міцних обіймах.

– Я така щаслива за вас, – прошепотіла найкраща подруга мені на вушко. – Обіцяю бути найкращою хрещеною мамою на світі.

– Та зачекай ти. Дитинка ж навіть не народилася ще, – посміхнулася, дивлячись на іскристі очі Тані.

– А що тут? Я он на днях для неї ще й свято влаштую.

– А як же весілля?

– Точно, – ляснула себе по лобі Таня. – Мені ж ще з квітковим домовитися, бо «Ля Флер» з якогось дива закрилися. Пробачай подруго, але я відлучуся ненадого. Потрібно зробити кілька дзвінків.

Я лише посміхнулася, продовжуючи приймати вітання. Наша команда вже мало по третьому колу не пішла, коли почали приєднуватися й працівники інших компаній. А Тадеуш дійсно та ще пліткарка…

– Ксеню, Артуре, вітаю, – промовив Ден, злегка обіймаючи нас по черзі. А його обличчя було таким незворушним, що нічого й не побачиш. – Оце так новина. Ви вмієте здивувати.

– Дякуєм-дякуєм, – промовив дещо насторожено Артур, чомусь поглядаючи на мене.

– Ну я пішов. В мене ранній рейс, тож гарної дороги, – Ден наостанок посміхнувся мені та потис руку Артуру, впиваючись в того поглядом. Здавалося, він прощається зі своїми почуттями. І це чомусь розбивало серце. Хотілося всього найкращого для всіх, але розуміла, що це щось неможливе.

– І тобі, – нарешті змогла промовити вже Деновій спині. Але той таки почув, кивнувши головою на знак подяки.

– Ну що, поїдемо і ми? – прошепотів Артур, м’яко видираючи з моїх рук не таку вже й важку сумочку. І це ще при тому, що на ньому були наші валізи. – Навіть не думай сперечатися.

– Поїхали, – зітхнула, йдучи до виходу з єдиною ношою – парасолькою. Якби не нудота, що знову слабко, проте наступала, я б хоч за ручну сумочку та посперечалася. Проте сил дійсно не було.

***

Рідний Київ вітав нас теплими осінніми промінчиками та чистесеньким небом. І таке знайоме свіже повітря немов зцілювало, додаючи трішки рум’янцю на моє ну дуже бліде обличчя та заспокоюючи мій почет. Інакше й не назвеш, бо йшла, немов королева, а за мене несли навіть ту ж саму парасольку. Лише телефон і ключі їм не вдалося забрати, але не настільки ж я немічна, правда?

Отак і рухалися – я попереду. Таня з Мілою по боках. Трішки далі Катя зі Світланкою. Ну а наприкінці чоловіки, що тягли всі наші речі. Самі напросилися, до речі. Навіть той же Тадеуш вирвав Танін чемодан з її рук й все відкручувався віддавати. Хоча та була абсолютно не проти та одразу ж побігла підтримувати мене чи що. Кажу одразу – нічого такого й не просила, але мабуть, всі бачили, що я мало не падаю від втоми, а переконати в протилежному мені була не сила.

Словом, наш почет добрався до автостоянки, де ми позалишали машини й всі розійшлися по домівках. На мої переконання, що мені буде краще в своїй квартирі Артур наводив стільки аргументів проти, що вже вважай погодилася, коли він назвав останній – найважливіший. Цуценятка з якими весь цей час була доглядальниця – чекали на нас. І я просто не змогла втриматися, щоб не побачити пухнастиків.

– До речі, так і не дізналася. Ти казав, що придумав для них цікаві імена, але так і не сказав які.

– Карамелька й Зефірка, – посміхнувся Артур, коли я також не втрималася. Не чекала такого від нього.

– Чому саме так? – зацікавлено поглянула на майбутнього чоловіка.

– Бо вони такі ж солоденькі як і моя кохана нареченонька.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍