Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

мій народ налічував двісті тисяч голів, і хоча вони були поділені на племена, але викликали страх у серцях ворогів. Сьогодні нас менше половини від цієї кількості, хоча вже багато років панує мир. Багато молодих відкидають традиції предків і шукають щастя в містах, багато хто наймається в армію або охоронцями в караванах, інші будують кам’яні будинки та селяться на землі, як меекханці. Це дуже турбувало мою матір, а ще більше — бабцю. Вони навчили мене всього, що вміли, а одна з них взяла на себе роль духовного щита, аби я не ставала самотньо проти місцин поміж нашим світом і Мороком. Отак я стала останньою Бачинею й Слухинею в роді Вегейн із племені геарисів. А коли настав час обирати свій шлях, я вирішила піти стежкою лука й шаблі, перш ніж духи предків не скажуть мені, якою має бути моя доля.

Вона усміхнулася з викликом.

— А якщо комусь із вас це не подобається, ми можемо вийти назовні й порозмовляти про це. Оце моя заслуга.

* * *

Дорога, яка вела до фортеці, нічим не поступалася головному тракту. Двадцять чотири стопи — це, схоже, було улюбленою меекханською шириною. Але Кеглорен вважався одним із найважливіших замків у цій провінції під час останньої війни, коли кочівники обійшли Олекади з півдня та влилися до Лав-Онее, палячи та вбиваючи, навіть не намагаючись його захопити. Ще одна причина, чому дорога, яка вела до нього, нічим не поступалася іншим шляхам.

Протягом усієї війни війська, які стояли в цій місцині, непокоїли се-кохландійців наїздами на рівнину, будуючи власну криваву легенду. Кайлін ніколи не бачила замку зблизька, але чула про нього навіть у рідному селі. Говорили, що це справжнє орлине гніздо, поставлене на верхівці гори. Їй було цікаво, наскільки ці розповіді правдиві.

Відгалуження тракту перетинало ліс, який ріс біля підніжжя гір. Дерева на сто кроків навколо дороги викорчовували, а місцеві мали пильнувати, щоби пуща не відвоювала втрачених територій. Люди радили собі найпростішим із можливих способів — це Кайлін зрозуміла, побачивши стадо кіз, яке гнали кілька підлітків. Місцеві кози, як вона пам’ятала, жерли все, що мало хоча б якийсь зв’язок із рослинами. Вони могли прожити якийсь час, поїдаючи навіть очерет і стару кору. Поки їх випасали на цих теренах, дерева не мали ані найменшого шансу.

Хлопці кинули на них сонні погляди й повернулися до пильнування стада. Четверо озброєних вершників, які ідуть у бік замку, — це не привід для здивування. Лише один, здається, наймолодший, помахав їм. Янне відповів так само, а потім усміхнувся та простягнув руку вбік. Зафуркотіло — на рукав куртки присів яструб. Шкіра поскрипувала під пазурами, птах замахав крилами та всівся зручніше. Хлопець застиг із відкритим ротом.

* * *

— Оце моя заслуга. Звуся Янне Неварив. Моя родина походить звідси, зі Сходу. Батько був офіцером, кавалеристом в Чотирнадцятому Легкому полку, а мати — меекханкою. Вони познайомилися під час війни і одружилися відразу по ній.

Янне завагався, стиснув губи у вузьку смугу, каганець у його руці затріпотів.

— Не люблю, не вмію багато говорити, але треба. Полум’я в руці — не можна брехати… їхня любов… не зуміли… вона хотіла, щоб він узяв її прізвище — ні-Ландос — або принаймні почав писати своє на меекханський манер — нев-Арив або ще краще — ні-Варив. Багато хто так робив, це полегшувало кар’єру в армії… Було простіше отримати звання… або стати високим чиновником… Він не хотів. Пишався своїм прізвищем, Неварив — це старий шляхетський рід… Був знаним і шанованим ще при Храмі… Він не хотів зрікатися власних гордощів. Коли… коли мені було шість років, мати вирішила розлучитися з батьком. Згідно з меекханським законом, вона могла це зробити, якщо він не задовольняв умов життя, до яких вона звикла. Не знаю, до яких саме умов вона звикла, але ми мали великий дім, слуг, вози. Батько служив у званні лейтенанта і як шляхтич мав також чималий клапоть землі, який здавав в оренду іншим. Ми жили гідно… Моя мати… умови, до яких вона звикла, це запрошення на бали… зустрічі… — почав Янне. Здавалося, що далі він вже не піде. — Ні, не стану про це говорити. Вони… розійшлися. Було стільки гніву, що я боявся, аби він її не вбив. Потім, якось уночі, батько прокрався крізь вікно до нашої спальні, розбудив мене й забрав у Степ. Кинув службу, дезертирував. Наступні дев’ять років ми жили як вигнанці, баніти. Двоє коней, два луки, дві шаблі. Інколи місяцями ми їли лише те, що нам вдалося вполювати, інколи цілими днями ми взагалі не їли… Від… від чужих людей ми довідалися, що в батька конфісковано маєток, що його позбавили звання і що нас увесь час шукають. Мати була впертою. Але я швидко зростав: коли мав вісім років, то виглядав на десять, а коли мав дванадцять — на шістнадцять. Нас не знайшли…

Кайлін дивилася на нього так, ніби бачила вперше в житті. Янне завжди був тихий і мовчазний. Зі своїми широкими плечима й більш ніж шістьма стопами росту він здавався втіленням маломовного й не дуже меткого велетня, який вимахує сокирою, наче шабелькою і завжди останнім сміється з жартів.

— По кількох роках ми припинили аж так ховатися. Батько відростив бороду до пояса, мене ж не впізнав би ніхто, навіть рідна мати. Ми наймалися для охорони караванів, служили як особисті охоронці то одним, то іншим. Він… умів лиш їздити верхи, битися шаблею та стріляти з лука… і навчив цього й мене… а потім, колипобачив, як я махаю сокирою, також і маханню нею… чи то сокирою. А потім він… помер. Одного дня поїхав до міста по їжу та й не повернувся. Я шукав його і знайшов… Навіть не знаю, хто його вбив… стрілою в спину, — каганець затремтів так, що мало не згаснув.

— Я знайшов його за два дні лише завдяки крукам. Вони бачили… прилітали на учту, і я… також бачив… Було мені тоді п’ятнадцять років… я був один у Степах і дуже, дуже хотів його знайти… і вони його знайшли… для мене…

— Я вмію… можу… птахи… вони мене слухають… інколи позичають очі… інколи я позичаю їм м’язи… не знаю, чари це чи… я можу… наказати їм літати наді мною або полетіти туди, куди мені треба… або впасти комусь на голову, але тоді воно так, наче вони падали на мою…

Він затремтів.

— Колись