Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ба! — обурився Домінік, але якось непереконливо.
— Якщо нею не підете, то вашу країну почнуть творити інші. Прийде якийсь Поль, Стафф, Лесмян чи Лем, може, полонізує прізвище, а може, ні, і напише вам культуру, напише вам історію, напише вам Польщу, бо самі ви не зможете, бо ви діти неслухняні й дурні. От побачите, ще Краковом буде управляти ніякий не Чарторийський, а чех. А як вам уже ту нову Польщу створять німці, чехи й жиди, то будете про них навчати дітей у школах, що то були великі поляки.
— У якій, курва, школі? — роздратувався Рей. — Це вигадка загарбника, щоб смороду напустити в голови людей. Шляхта має власні школи. А хамству шкіл не треба, бо це вкидає хама в пиху, а австріяк для того хоче їх навчати грамоті, щоб на нас в округ доноси писали. Такий хам після школи може подумати, що всі люди рівні. Хам пану рівний — ото вже добре!
Атмосфера дещо погіршилась, і Вікторин запропонував вийти надвір і докладно оглянути новий екіпаж Нікодема. Бо екіпажі люблять усі — і поляки, і німці, і патріоти, і лоялісти.
— Дракон, а не екіпаж! — сказав пан Рей, який легко переходив від гніву до захвату.
— Несе легко, наче човном по озеру пливеш, — скромно визнав пан Нікодем.
— Звідки привіз? — запитав Вікторин.
— Трохи частин з Франції і Англії. А трохи з Росії, бо дешевше. — Нікодем дещо засоромився. — Він весь складений з різних частин, розумієш? Один чоловік із простолюду мені допомагав. Ніби просто стельмах, пика розбійницька, але на екіпажах знається, як природжений шляхтич. Звуть його… якось так по-хамському зветься, звичайно. Хто б то пам’ятав…
— Шеля, — підказав Рей. — Я пам’ятаю. Зветься Якуб Шеля.
XLV. ПРО КАПУСТЯНУ ГОЛОВУ
Деякі єврейські вчені повідають, що кожної ночі світ розмонтовується на частини й складається наново таємничим деміургом. А оскільки йому, як і кожному, трапляється помилятися, то новий світ схожий на попередній, але завжди трохи інакший, а деякі речі пересуваються дивним чином. Трапляється також, що та чи та частина світу кудись дівається і зникає. Тому немає у світі ніякого ладу, порядку, ані цілеспрямованості, бо будь-який лад, порядок і цілеспрямованість — це тільки ілюзія.
З цього цілком чітко випливає, що люди кожного дня є кимось іншим, ніж були вчора.
Тож коли Якуб Шеля одного вересневого дня прокинувся на лісовій підстилці, він був кимось зовсім іншим, ніж до того. Дві пам’яті калатали в нього в голові, перед очима темніло, а ригати хотілося, як після добрячої пиятики. Він і ригав, але це не дуже допомагало. Пан і хам товклися в нього під черепом, кожен тримав міцно й не хотів відпускати.
Якуб подивився на себе. Одягнений він був у хлопську свитку — просту, але добре скроєну, бо Хана пошила її йому зі світлого полотна, яке вони отримали від людей-змій.
— Яких, курва, людей-змій? — пробелькотав Якуб і проковтнув густу слину, бо йому знову стало недобре. Не треба було пити стільки тієї чеської горілки від Лукасевича. Правду кажуть, що від неї макітриться в голові. А вже напевно не слід було її пити з Богданом Винярським. Тож не дивно, що Якуб не пам’ятає, як опинився в лісі, та ще й так одягнений.
День був невиразний, а ліс густий; неможливо було навіть визначити, де зараз сонце. Тож Якуб Шеля рушив просто вперед, бо цей напрямок був таким само добрим, як будь-який інший, і з кожним кроком він усе більше почувався Вікторином Богушем. Завжди краще бути паном, ніж хамом.
З букового гаю він вийшов лиш близько полудня, голодний і злий. Побачив перед собою долину, дном якої текла швидкоплинна річка, а на її другому березі — містечко на крутому узгір’ї із костельною вежею з цибулястим дахом, яка височіла над усім краєвидом. Тоді він зрозумів, де він, бо річка — це Віслока, містечко — Бжостек, а з цього випливало, що до седлиського двору далеко як холера, і пішки він ітиме туди десь днів два. Він і далі не тямив, як міг опинитися так далеко від дому, зате чудово розумів, що після повернення порахується з Винярським. Бо гість гостем, компанія компанією, а вибрики вибриками, але все це, може, здавалося б кумедним, якби спіткало кого іншого, а не його.
На щастя, неподалік він помітив схожі на копиці стріхи якогось хутора. Рушив у той бік, але раптом на нього накинулася зграя псів, і він мусив рятуватися втечею. Сільські собаки подерли йому штани й повернулися до себе, задоволено махаючи хвостами й важко дихаючи.
У наступних поселеннях пси вже не підходили так близько, лякаючись дрючка, який Якуб зробив собі з березової гілки. Зате брудна дітвора закидала каменюками і гноєм, а хлопи й баби бридкими словами, маючи його, вбраного у діряві штани, за волоцюгу й жебрака.
— Ви хами стражденні! Я з вами порахуюся, лиш додому вернуся! — вигукував він. Бо був переконаний, що вже добрався до села, яке стояло на його землях. Село лежало по обидва боки Віслоки, мало міст і носило назву, яку важко запам’ятати.
Хамство тільки сміялося з його погроз, а коли він зі злості потовк дрючком горщики, які сушилися на перекошеному плоті, то з хати вискочив здоровань і набив Якубу морду.
Злий, що ніхто не впізнає в ньому вельможного пана Богуша, побрів Шеля до мосту. Дорогою вкрав коника, що пасся на луці, звабивши його пучком конюшини. Коник плентався нога за ногу, а Яків колихався без сідла з боку на бік, тварина-бо була іноходцем. А крім того мала кістлявий хребет, на шиї розпухла від хомута й приваблювала, мабуть, усіх ґедзів і мушок в околиці. А ґедзям і мушкам однаково смакували і шкапа, і Якуб.
На мості затримав його митник, поза сумнівом, хам, зате одягнений у вицвілий двобортний мундир.
— Стій, стій, ти хто?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак», після закриття браузера.