Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

100
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 99
Перейти на сторінку:
і посивів, прилетіли орли чорні від молодості й побили його. Звичайна справа в природі, що сильний б’є слабкого з тієї тільки причини, що може. Так було колись і з народом мого батька. Але подивися зараз: весь дім Габсбурґів чехами стоїть, на десять службовців монархії бодай сім — це чехи. А силою Габсбурґів є не меч, як у пруссака, ані батіг, як у москаля. Силою Габсбургів є уряд і закон, тому кайзера народ щиро любить, а короля й царя бояться і ненавидять. А рукою закону є ми, чехи. В наші часи тільки таку дорогу маєте перед собою, панове поляки.

— Ба! — обурився Домінік, але якось непереконливо.

— Якщо нею не підете, то вашу країну почнуть творити інші. Прийде якийсь Поль, Стафф, Лесмян чи Лем, може, полонізує прізвище, а може, ні, і напише вам культуру, напише вам історію, напише вам Польщу, бо самі ви не зможете, бо ви діти неслухняні й дурні. От побачите, ще Краковом буде управляти ніякий не Чарторийський, а чех. А як вам уже ту нову Польщу створять німці, чехи й жиди, то будете про них навчати дітей у школах, що то були великі поляки.

— У якій, курва, школі? — роздратувався Рей. — Це вигадка загарбника, щоб смороду напустити в голови людей. Шляхта має власні школи. А хамству шкіл не треба, бо це вкидає хама в пиху, а австріяк для того хоче їх навчати грамоті, щоб на нас в округ доноси писали. Такий хам після школи може подумати, що всі люди рівні. Хам пану рівний — ото вже добре!

Атмосфера дещо погіршилась, і Вікторин запропонував вийти надвір і докладно оглянути новий екіпаж Нікодема. Бо екіпажі люблять усі — і поляки, і німці, і патріоти, і лоялісти.

— Дракон, а не екіпаж! — сказав пан Рей, який легко переходив від гніву до захвату.

— Несе легко, наче човном по озеру пливеш, — скромно визнав пан Нікодем.

— Звідки привіз? — запитав Вікторин.

— Трохи частин з Франції і Англії. А трохи з Росії, бо дешевше. — Нікодем дещо засоромився. — Він весь складений з різних частин, розумієш? Один чоловік із простолюду мені допомагав. Ніби просто стельмах, пика розбійницька, але на екіпажах знається, як природжений шляхтич. Звуть його… якось так по-хамському зветься, звичайно. Хто б то пам’ятав…

— Шеля, — підказав Рей. — Я пам’ятаю. Зветься Якуб Шеля.

XLV. ПРО КАПУСТЯНУ ГОЛОВУ

Деякі єврейські вчені повідають, що кожної ночі світ розмонтовується на частини й складається наново таємничим деміургом. А оскільки йому, як і кожному, трапляється помилятися, то новий світ схожий на попередній, але завжди трохи інакший, а деякі речі пересуваються дивним чином. Трапляється також, що та чи та частина світу кудись дівається і зникає. Тому немає у світі ніякого ладу, порядку, ані цілеспрямованості, бо будь-який лад, порядок і цілеспрямованість — це тільки ілюзія.

З цього цілком чітко випливає, що люди кожного дня є кимось іншим, ніж були вчора.

Тож коли Якуб Шеля одного вересневого дня прокинувся на лісовій підстилці, він був кимось зовсім іншим, ніж до того. Дві пам’яті калатали в нього в голові, перед очима темніло, а ригати хотілося, як після добрячої пиятики. Він і ригав, але це не дуже допомагало. Пан і хам товклися в нього під черепом, кожен тримав міцно й не хотів відпускати.

Якуб подивився на себе. Одягнений він був у хлопську свитку — просту, але добре скроєну, бо Хана пошила її йому зі світлого полотна, яке вони отримали від людей-змій.

— Яких, курва, людей-змій? — пробелькотав Якуб і проковтнув густу слину, бо йому знову стало недобре. Не треба було пити стільки тієї чеської горілки від Лукасевича. Правду кажуть, що від неї макітриться в голові. А вже напевно не слід було її пити з Богданом Винярським. Тож не дивно, що Якуб не пам’ятає, як опинився в лісі, та ще й так одягнений.

День був невиразний, а ліс густий; неможливо було навіть визначити, де зараз сонце. Тож Якуб Шеля рушив просто вперед, бо цей напрямок був таким само добрим, як будь-який інший, і з кожним кроком він усе більше почувався Вікторином Богушем. Завжди краще бути паном, ніж хамом.

З букового гаю він вийшов лиш близько полудня, голодний і злий. Побачив перед собою долину, дном якої текла швидкоплинна річка, а на її другому березі — містечко на крутому узгір’ї із костельною вежею з цибулястим дахом, яка височіла над усім краєвидом. Тоді він зрозумів, де він, бо річка — це Віслока, містечко — Бжостек, а з цього випливало, що до седлиського двору далеко як холера, і пішки він ітиме туди десь днів два. Він і далі не тямив, як міг опинитися так далеко від дому, зате чудово розумів, що після повернення порахується з Винярським. Бо гість гостем, компанія компанією, а вибрики вибриками, але все це, може, здавалося б кумедним, якби спіткало кого іншого, а не його.

На щастя, неподалік він помітив схожі на копиці стріхи якогось хутора. Рушив у той бік, але раптом на нього накинулася зграя псів, і він мусив рятуватися втечею. Сільські собаки подерли йому штани й повернулися до себе, задоволено махаючи хвостами й важко дихаючи.

У наступних поселеннях пси вже не підходили так близько, лякаючись дрючка, який Якуб зробив собі з березової гілки. Зате брудна дітвора закидала каменюками і гноєм, а хлопи й баби бридкими словами, маючи його, вбраного у діряві штани, за волоцюгу й жебрака.

— Ви хами стражденні! Я з вами порахуюся, лиш додому вернуся! — вигукував він. Бо був переконаний, що вже добрався до села, яке стояло на його землях. Село лежало по обидва боки Віслоки, мало міст і носило назву, яку важко запам’ятати.

Хамство тільки сміялося з його погроз, а коли він зі злості потовк дрючком горщики, які сушилися на перекошеному плоті, то з хати вискочив здоровань і набив Якубу морду.

Злий, що ніхто не впізнає в ньому вельможного пана Богуша, побрів Шеля до мосту. Дорогою вкрав коника, що пасся на луці, звабивши його пучком конюшини. Коник плентався нога за ногу, а Яків колихався без сідла з боку на бік, тварина-бо була іноходцем. А крім того мала кістлявий хребет, на шиї розпухла від хомута й приваблювала, мабуть, усіх ґедзів і мушок в околиці. А ґедзям і мушкам однаково смакували і шкапа, і Якуб.

На мості затримав його митник, поза сумнівом, хам, зате одягнений у вицвілий двобортний мундир.

— Стій, стій, ти хто?

1 ... 65 66 67 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"