Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
З чорними так не можна!!!
Зате Сатал прикривав здійснені мною вбивства і створеного мною зомбі, а також незаконну магічну практику в особливо крупних розмірах. З точки зору нормального правосуддя, я був злим рецидивістом, недостойним жалю і співчуття. І це при тому, що пан координатор ще не знав про перезаписаний кристал (змова мага з представником контрольних органів вважається дуже серйозним проступком). А до закінчення Університету ще цілих півроку…
Єдине, про що мені не слід було хвилюватися, так це про знайомство з Шерехом. Як виявилося, хитромудрий нежить давно знайшов спосіб зацікавити в собі найнебезпечніших своїх суперників, чорних магів: той, хто переборов страховисько і не збожеволів при цьому, міг отримати від нього вигоду — знання. Враховуючи, що вік Шереха був якнайменше десять тисяч років, а його інфернальне тіло було присутнє в будь-якій точці світу, перспективи відкривалися хвилюючі. Шкода лиш, статистика тих, хто вижив, була приблизно один до сорока трьох — більшість божеволіла за перші півтора-два роки (не дивно, якщо згадати, як він з мене знущався). Єдиним способом уникнути безґлуздих жертв було приховати від цікавих цю особливість Шереха, що в НЗАМПІС і робити шляхом жорсткої цензури.
На мій погляд, користь від монстра-довгожителя була сумнівною. По-перше, Шерех був неписьменним, тобто, він, взагалі, не здатен був розпізнавати слова, букви і символи, якщо лише не бачив десь саме цей конкретний предмет. Дядькову книгу я міг читати лише тому, що нежить з’їв кількасот чоловік, які читали її давніше, і тепер міг з високою точністю відтворити відчуття, зв’язані з кожним її знаком. По-друге, цей страхопуд поняття не мав, що таке календар. Питається, як він нього можна добитися чогось конкретного? Він міг вивалити на того, хто питається стос випадкових асоціацій, перевірити істинність яких було майже неможливо, причому, робив це не задарма, а за інтерес. Ризикувати розумом заради такої ахінеї я не збирався, про що і було одразу оголошено усім зацікавленим особам.
Все ще охоплений похмурою мізантропією, я натягнув свою студентську куртку поверх типового студентського костюма і насунув на вуха типово студентську кепку (сніг же). Навіть черевики тепер у мене було типові студентські. Можна було, звичайно, прийти на заняття в чорному костюмі, але тоді Сатал, до ворожки не ходи, почне качати права. А воно мені треба? Ні, не треба. (До того часу, поки не буде готова отрута.)
— Що, насідає на тебе бос? — з верхніх поверхів спускався капітан Бер, ще один любитель попрацювати.
Я невизначено знизав плечима.
— Якщо буде зовсім туго, поскаржся емпатці, вона його приструнить.
Єдина хороша порада за весь час.
Закинувши на плече свою типово студентську торбу, я рушив у бік виходу, підошвами ніг відчуваючи під килимом вогонь захисник заклять. Треба намагатися думати про щось нейтральне — такі штуки реагують на зловмисні наміри, несправедливо буде сісти за спробу вбити старшого координатора, так і цю спробу в життя і не втіливши. У всього є і світла сторона. В кінці кінців, можна забути про цей гадючник до кінця Свят — наступна середа уже вихідний. Свобода!!!
Підбадьорившись, я почимчикував до трамвайної зупинки, як завжди — сам. Поліцейське управління знаходилося в районі офісних споруд і саме по собі займало майже квартал: один фасад виходив на Парк-роуд, другий — в провулок Каретників, ще кілька окремих корпусів (включно з моргом і гаражем) ховалися у дворі. Але при цьому переважна більшість державних службовців була присутня на місці рівно до пів на шосту, а потім вони моментально випаровувалися. Як кажуть, нема дурних. Всяких розваг чи непристойних забігайлівок поблизу, зі зрозумілих причин, не було, тому ніякого товариства у мене не намічалося. Природно, що в такому безлюдному середовищі двоє перехожих, які ховалися попід брамою, кидалися в очі, принаймні — на магічному рівні. В одному з цих дивних типів, я, не без здивування, розпізнав Чвертку. Цікаво, з чого це любителя комфорту понесло під сніг з дощем, ще й проти ночі. Може, він на колесах?
Я спинився почекати дивну парочку. Приятель Рона виявився нехарактерно низеньким — мені він діставав потилицею до підборіддя, а Чвертці, взагалі, був нижче за плече. У мене на язику вертівся вульгарний жарт про погану погоду — малюк встиг посиніти від холоду (при його масі тіла треба серйозніше підходити до вибору одягу), але Рон слухати нові анекдоти був не в гуморі, навіть «привіт» не сказав.
— Що ти робиш в поліцейському управлінні? — напористо почав він?
Я повів бровою (дивна цікавість), але відповів:
— Беру уроки бойової магії.
— Та йди ти! А в кого?
— У приїжджого спеціаліста. Едан Сатал, чув про такого?
— Це ж старший координатор регіону! — видихнув малий.
Цікаво, звідки він стільки знає? Я наприклад, був не в курсі, поки Кевінахарі мене не просвітила.
— Ну, як бойовий маг він дуже нічого так.
А як вчителя його придушити мало.
— Бреше він! — безапеляційно заявив коротун. — Збиратися через якусь дурацьку магію в такий час. Він би ще сказав «чай п’ємо».
Від цеї заяви у мене аж дихання перехопило.
Я так страждаю, а він бачить в цьому привід для жартів!!!
Розум ще тільки намагався сформулювати вбивчо нищівну відповідь, а чорна натура уже діяла — мій кулак фінішував на щелепі кривдника. Звичайно, стояв я невдало, можливості розмахнутися не було, і в носа йому я не попав, але і такого стусана було достатньо, щоб коротун навзнак полетів на землю. Тобто, на бруківку, в смислі, на камені. Думаю від наглої смерті його врятували шапка і високий комір.
Знов у мене реакції думки обганяють. Правда, в даному випадку я був сам з собою абсолютно солідарним. Саме так і повинен діяти справжній чорний маг!
Як не дивно, Чвертка поспішив на допомогу своєму приятелю
— Ти чого? Ти що робиш? — обурився він.
Я знизав плечима
— А чого ти чекав? Хоче хамити чорним магам, хай шолома вдягає. І взагалі, не раджу спілкуватися з цим типом — явний Чудесник.
— Ти чого?
— Го-го-го!
Ніколи раніше не помічав з Роном паралічу мозку. З іншого боку, що взяти зі звичайної людини? Та хай хоч цілується зі своїм новим приятелем, а почне обурюватися, я йому накидаю. Якщо раніше в цьому плані були можливі якісь
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.