Читати книгу - "Багряні ріки"

class="p1">Карім кивнув.

— Ти думаєш, була інша дитина з такими самими відбитками? — знову запитав Астьє.

Поліціянт ніяково всміхнувся.

— Я знаю. Це не тримається купи. Але перевір усе одно.

— А друге завдання?

— Батько дівчинки загинув у ДТП.

— Він теж?

— Так, він теж. Лише, на відміну від доньки, він їхав на велосипеді і його збила машина. Це сталося в серпні вісімдесятого. Його звали Сільвен Еро. Пошукай тут, у поліційних архівах. Я впевнений, ти знайдеш його справу.

— І що саме тебе цікавить?

— Точні обставини того випадку. Чоловіка роздавила машина, а водій зник із місця пригоди. Досліди кожну деталь. Можливо, там знайдеться щось підозріливе.

— Тобто якісь указівки на те, що нещасний випадок було підлаштовано?

— Атож, щось на кшталт цього.

Карім зібрався йти, але Астьє покликав його:

— А ти куди подасися?

Лейтенант обернувся легким рухом і, маскуючи за невимушеним, трохи не насмішкуватим виразом обличчя страх перед тим, що чекало на нього, відказав:

— Я? Я повертаюся на лінію старту.

IX

47

Клініка для сліпих містилась у світлій будівлі біля підніжжя гірського масиву Сет-Ло. На відміну від ґернонських будинків зі своїми залишками білості, клініка аж блищала під струменями дощу. Ньєман підступив до ґанку.

Була третя година ночі. Ніде не світилося. Комісар подзвонив у двері, оглядаючи довгі спадисті моріжки довкола будинку. Він зауважив фотоелектричні комірки на невисоких стовпчиках, розставлених по периметру. Ця невидима огорожа вочевидь мала попереджати не про злодіїв, а скоріше про незрячих пацієнтів, коли ті відходили задалеко від своєї обителі.

Ньєман подзвонив знову.

Нарешті йому відчинив заскочений спросоння сторож. Чоловік вислухав Ньєманові пояснення, схоже, нічого не розуміючи, одначе провів поліціянта до просторої кімнати й вирушив будити директора.

Комісар став терпеливо чекати. У кімнаті не горіла жодна лампа, світло падало лише з вестибюля. Чотири стіни з білого бетону, гола підлога, теж біла. У глибині подвійні сходи з поруччям із необробленого світлого дерева, що здіймалися на кшталт піраміди.

Лампи, вмонтовані в затягнуту полотном стелю. Панорамні вікна без клямок із краєвидом на гори. Усе скидалося радше на сучасний санаторій, чистий і живлющий, зведений архітекторами із мінливим настроєм.

Ньєман знову помітив фотоелементи — незрячі пацієнти, отже, пересувалися постійно в обмеженому просторі. На стінах мерехтіли тіні від струминок води, що збігали шибками. У приміщенні стояв запах мастики й цементу; було вогкувато: цьому місцю явно бракувало тепла.

Комісар ступив кілька кроків. Його дещо зацікавило: частину кімнати було заставлено мольбертами з аркушами паперу, вкритими загадковими знаками. Здалеку ці рисунки скидалися на математичні рівняння. Підійшовши ближче, Ньєман побачив, що це примітивні зображення невеличких людських фігурок із наляканими обличчями. Поліціянт здивувався: він не очікував натрапити на художню майстерню посеред притулку для незрячих дітей. Але насамперед він відчував глибоке полегшення, таке, що аж волосся на його шкірі відпружилося: відтоді як Ньєман зайшов сюди, він не почув ані гавкання, ані звіриного шарудіння. Невже тут, у притулку для сліпих, немає собак?

Раптом мармуровою підлогою розляглися гучні кроки. Поліціянт збагнув, чому не було килимів: приміщення облаштували так, щоб люди, які залежать від кожного звуку, могли орієнтуватися в ньому. Ньєман обернувся й побачив перед собою дебелого чолов’ягу з білою, наче в патріарха, бородою, червоними щоками й заспаними очима. Убраний він був у кардиґан пісочного кольору. Комісар із першого погляду відчув до нього симпатію: чуття підказувало, що на цього чоловіка можна звіритися.

— Я лікар Шампла, директор цієї клініки, — басовито оголосив крем’язень. — Якого дідька вам тут треба посеред ночі?

Ньєман показав посвідчення.

— Головний комісар поліції П’єр Ньєман. Я прийшов, щоб поговорити з вами про вбивства в Ґерноні.

— Знову?

— Атож, знову. Я саме хотів розпитати вас про той перший візит, коли до вас приходив лейтенант Ерік Жуано. Я думаю, ви повідомили йому інформацію, украй важливу для слідства.

Шампла, здавалося, занепокоївся. У його білому, як сніг, волоссі крихітними струмочками зміїлися відсвіти дощу. Чоловік глянув на кайданки, на зброю, прикріплену до комісарового пояса, відтак звів очі.

— Господи Боже… та я ж лише відповідав на його запитання.

— Ваші відповіді привели його до Едмона Шернсе.

— Ну так, а що?

— А те, що вони обидва — мертві.

— Мертві? Як мертві? Це неможливо… Це…

— Мені шкода, але в мене немає часу вам усе пояснювати. Я прошу вас якомога точніше відтворити вашу розмову з лейтенантом Жуано. Ви, навіть сам цього не знаючи, можете володіти інформацією, що має величезну вагу для нашої справи.

— Але що саме ви хочете…

Чоловік раптово замовк і рвучким рухом потер руки чи то від холоду, чи то від тривоги.

— Що ж… мабуть, мені треба остаточно прокинутися.

— Мабуть, треба.

— Будете каву?

Ньєман кивнув і пішов коридором із високими вікнами за білобородим патріархом. Час від часу спалахували блискавки, потім знову западала темрява, яку розтинали тільки струмені дощу.

Комісарові здавалося, ніби він продирається крізь джунглі, обплетені фосфоресцентними ліанами. На стінах коридору, навпроти вікон, також висіли малюнки, цього разу пейзажі. Стрибкуваті обриси гір. Річки, намальовані пастеллю. Велетенські, з грубою лускою і неприродно довгими хребтами тварини, що, здавалося, походили з кам’яної доби, доби чудовиськ, проти яких людина була комахою.

— Я гадав, ваш притулок лише для сліпих дітей.

Директор зупинився й підійшов до Ньємана.

— Не лише. Ми лікуємо всі види очних хвороб.

— Наприклад?

— Пігментний ретиніт, дальтонізм…

Чоловік указав дужою рукою на одну з картин.

— Ці малюнки незвичні. Діти, що лікуються тут, не бачать довколишній світ так, як бачимо його ми з вами. Вони не бачать навіть власних малюнків. Істина — їхня істина — втілюється не в реальному пейзажі, і не на цьому аркуші паперу. Вона — у їхній голові. Лише вони знають, що прагнуть виразити, а нам, із нашим звичайним зором, лишається тільки здогадуватися про це з їхніх нарисів. Це трохи бентежить, чи не так?

Ньєман невизначено махнув рукою. Він не міг відірвати очей від цих дивних малюнків. З розмитими, немов розчавленими чимось важким, контурами. З різкими, яскравими кольорами. Малюнки скидались на поле битви між лініями й відтінками, але водночас вони дихали якоюсь ніжністю, меланхолією давно забутих дитячих лічилок.

Директор клініки дружньо плеснув Ньємана по спині.

— Ходімо. Філіжанка кави вам не завадить. Вигляд у вас не найкращий.

Вони зайшли до просторої кухні, де все вмеблювання й приладдя було з неіржавної сталі. Глянсовими стінами приміщення скидалося Ньєманові на морг.

Директор уже наливав дві чашки з блискучої кавоварки, в якій містилася скляна