Читати книгу - "Улеслива омана, Мирослава Білич"

Я хотіла відмінити нічні походи Гордія до Улянки. І все вийшло. Бо минулого вечора він перебрався жити до нашої кімнати. Ми вирішили більше нічого не відкладати на потім. Якщо зараз хочеться, то варто піддаватися власним бажанням. Сьогоднішній ранок став ще одним приводом для фото. Тепер я тримала у руках плівку і чекала щоб на ній проявилося зображення. Гордій обіймав Улянку, обоє мирно спали. Кращої картини неможливо придумати. Він наче відчув, що я спостерігаю і майже одразу прокинувся.

-Іди до нас.

Я просто не мала права не послухатись. Обережно лягла біля донечки, та це не завадило коханому пригорнути і мене до себе. Ніжно і з чоловічою силою водночас.

-Оце вже можна назвати ідеальним ранком. Шкода, що треба вставати і йти у справах.

-Надовго?

Знаю, що це по дитячому, але я не готова була відпускати Гордія. Тому і насторожилася. Підвелася на лікті щоб краще бачити його обличчя. Так, він ж не сидів без діла до моєї появи, та я про це не думала до теперішньої миті. Коханий одразу засміявся.

-Ти не встигнеш засумувати. Обіцяю.

Я усміхнулася у відповідь, та вийшло нещиро, бо  вже здається заскучила. Згодом прокинулася донечка. За стандартним планом провели ранкові процедури і вийшли на сніданок. Після нього Гордій із батьком пішли у справах. Мені ж Наталія Петрівна запропонувала трохи прогулятись. Минулого разу ми дуже емоційно поспілкувалися. Вона допомогла мені слушними порадами, а я ще не мала нагоди подякувати. Тепер вона зʼявилася. Виявляється на задньому дворі розміщена простора тераса із зоною відпочинку саме там ми і зупинилися. Жінка погойдувала Улянку у колисці, а я лягла у зручний гамак. Так хочеться вже нормально рухатися, та я все ще змушена більше лежати. Пощастило, що зараз літо і можна це робити навулиці. Ще й із красивим видом на старовинний будинок. Спереду він виглядав меншим, а ззаду знаходиться ще одна велика споруда прилегла до будинку з окремим входом. Не дивлячись на досить естетично збережений фасад, одразу видно, що вона закинута. Через старовинні вікна видніється пустота всередині. Не знаю чому, та мене зацікавила історія цієї частини маєтку.  Вже підбирала слова щоб тактовно запитати, але Наталія Петрівна мене випередила. Вочевидь, побачила мою цікавість.

-Ця частина маєтку колись була пансіоном. Дон Франческо отримав його у спадок від дідуся з бабусею. Він був одружений, мав дочку. Тоді вони разом з дружиною утримували пансіон і добре на цьому заробляли. А потім, вони обидві трагічно загинули у автокатастрофі. Нещасний закинув справи, дбав лише про виноградники і оливкові сади, щоб було за що жити.  Доки він був живим, ми не сміли нічого чіпати, хоч і розуміли, що це могло б бути вигідним для заробітку. Загалом, виноградники і оливи ледве дають змогу утримувати маєток. Щоб відреставрувати готель треба дуже багато сил та терпіння. Потрібно отримати на це дозвіл і дотримуватися строгих правил. Можливо колись Гордій все ж займеться цією справою, бо ми вже не зможемо, сил забракне.

Почувши цю розповідь, я загорілася ідеєю. У житті треба чимось займатись, то чому б не готельним бізнесом? Тут і оливкова олія свого виробництва, і вино. А домовлятися я вмію як ніхто інший. Виду я поки не подала, щоб спочатку докладно з усім розібратися, а потім робити гучні пропозиції. На словах все воно легко, а от коли доходить до справи, починається справжнє випробування.

-Яке ж непередбачуване життя. Однієї миті у тебе є все, а другої можеш залишитися повністю нещасним. Або ж навпаки. Тривалий час почуваєшся самотнім і нещасним, а через мить у тебе зʼявляється любляча сімʼя. – Бідолашний чоловік. Величезний маєток став непотрібним, коли він втратив близьких. – Дякую вам за вчорашні поради, вони мені дуже допомогли.

-Вибач, та ми з батьком трохи підглянули.

Ми обидві ніяково посміхнулись. Щось ми з Гордієм  вчора не подумали, що батьки бачать нас із будинку. Трохи незручно. Зате розказувати не треба. Мені подобається простота і відкритість його батьків. Щоб зняти напругу у спілкуванні, я вирішила запитати про важливе.

-А куди саме Гордій поїхав із батьком у справах?

-До власника виноробні. Йому ми продаємо свій урожай, як і всі довкола у нашому поселенні. Цей рік видався досить посушливим, тому урожаю буде мало. Добре, хоч з оливками все впорядку. Хоча, і тут не вгадаєш, що буде завтра. Природа сама вирішує скільки дати людям, а скільки забрати.

-Так, збоку зовсім не замислюєшся над цим.

-Але нам подобається. Спокійно тут і затишно. Гордієві теж наче довподоби, до минулої професії він поки не хоче повертатися. А там, як вирішите так і буде. Ми з батьком підтримаємо у будь-якому випадку. Але зізнаюся, я боюся вбивств, криміналу, розслідувань. Надто небезпечна робота. Та чи можна було його спинити?

-Раніше я б не зрозуміла чому ви так хвилюєтеся за свого сина, але тепер, будучи мамою, розумію. Відколи у мене зʼявилася Улянка, всередині щось прокинулося. Якась незвідана мною досі сила. Вона змушує постійно хвилюватися за донечку, думати про неї, бажати їй кращого ніж будь-кому іншому. Нажаль, мене нікому було навчити любові в дитинстві, а Улянка навчила за одну мить, коли я вперше її побачила. А щодо Гордія, я хотіла б, щоб він був щасливим, займався тим, що ближче його серцю. А я приєднаюся до вашої групи підтримки.