Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

економікою, і в 1951-му це було визнано в законі США «Про взаємну безпеку». Він, по суті, означав кінець Плану Маршалла, перетворюючи його на програму військової допомоги. Наприкінці 1951 року США перенаправляли в Західну Європу майже 5 мільярдів військової допомоги.

Отже, починаючись як моральне заохочення, що мало стимулювати впевненість європейців у собі, НАТО перетворилося на важливе військове зобов’язання, що ґрунтувалося на, здавалося, безмежних спроможностях американської економіки та змушувало американців і їхніх союзників до небаченого для мирного часу нарощування збройних сил і військового арсеналу. Генерал Ейзенгавер повернувся до Європи як Верховний головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО. У Бельгії та Франції була розташована військова штаб-квартира союзників й адміністрація. Тепер Організація Північноатлантичного договору недвозначно стала альянсом. Її основним завданням було те, що військові стратеги називали «оборонним форпостом» Європи, тобто конфронтацією з Червоною армією посередині Німеччини. Щоб організація змогла впоратися з цим завданням, під час засідання Ради НАТО в Лісабоні в лютому 1952 року погодили, що альянс упродовж двох років муситиме створити щонайменше дев’яносто шість нових дивізій.

Але навіть за умови численної американської військової присутності, що невпинно зростала, був лише один спосіб, у який НАТО могло втілити власну мету, — переозброєння Західної Німеччини. Завдяки Кореї американці відчували, що зобов’язані порушити це делікатне питання (Дін Ачесон уперше офіційно торкнувся цієї теми під час зустрічі міністрів закордонних справ у вересні 1950 року), хоча навіть сам президент Трумен спочатку його уникав. З одного боку, ніхто не хотів вкладати в руки німців зброю лише через п’ять років після звільнення Європи; з іншого, пам’ятаючи про економічні труднощі Бізонії лише три роки до того, витрачати мільярди доларів на захист західних німців від російської атаки і не просити їх зробити власного внеску у свою оборону було б украй неправильно. А якщо Німеччина мусила стати, як дехто передбачав, чимось на зразок буферної зони та майбутнього театру бойових дій, тоді не можна було не зважати на ризик втратити підтримку німецького населення й підігріти прагнення нейтралітету.

Звичайно, Москва не схвалила б переозброєння Західної Німеччини. Але після червня 1950 року головне занепокоєння викликали вже не радянські сентименти. Британцям не подобалася ця перспектива, однак вони не бачили іншого шляху, окрім як знайти спосіб озброїти Німеччину, водночас утримуючи її під контролем союзників. Проти того, щоб давати в руки німцям зброю, повсякчас і найбільш завзято виступали французи: Франція точно вступала в НАТО не для того, щоб стати парасолькою для нової мілітаризації Німеччини. Франції вдавалося блокувати та відкладати переозброєння Німеччини до 1954 року. Але задовго до того французький підхід почав зазнавати знакових змін, які дозволили Парижу з певною холоднокровністю прийняти часткове відновлення Німеччини. Франція, невдоволена й розчарована тим, що її змушують прийняти роль найменшої з великих сил, встала на шлях нового покликання — засновниці нової Європи.

Ідея Європейського Союзу, у тому чи іншому вигляді, не була новою. ХІХ століття позначилося різноманітними митними союзами в Центральній та Західній Європі, які діяли більш чи менш успішно, і навіть до Першої світової війни час від часу лунали ідеалістичні розмови, які спиралися на ідею, що майбутнє Європи полягає в тому, щоб її розрізнені частини зійшлися докупи. Сама по собі Перша світова війна не розвіяла цього оптимістичного бачення, а навпаки його посилила: як наполягав Арістид Бріан, французький державний діяч, а також натхненний автор європейських пактів і проєктів, настав час забути про давні суперництва й думати по-європейськи, говорити по-європейськи, почуватися по-європейськи. У 1924 році французький економіст Шарль Жід разом з іншими підписантами з усієї Європи приєднався до створення Міжнародного комітету для Європейського митного союзу. Через три роки після цієї події один із посадовців британського Міністерства закордонних справ визнав, що «вражений» масштабом інтересу до «пан’європейської» ідеї на континенті.

Якщо ж говорити більш прозаїчно, Велика війна цікавим чином змусила французів і німців краще усвідомити свою взаємозалежність. Щойно післявоєнні потрясіння вщухли, а Париж відкинув марні намагання силоміць стягнути з Німеччини репарації, Франція, Німеччина, Люксембург, Бельгія та (на той час автономний) регіон Саар підписали у вересні 1926 року міжнародний Сталевий пакт, покликаний регулювати виробництво сталі та запобігати надлишковому виробництву. Хоча наступного року до Пакту приєдналися Чехословаччина, Австрія та Угорщина, це був усього-на-всього звичайнісінький картель; але прем’єр-міністр Німеччини Ґустав Штреземанн однозначно бачив у ньому зародок майбутніх міжнародних домовленостей. І не лише він.

Як і інші амбітні проєкти 20-х років ХХ століття, Сталевий пакт майже не пережив кризи 1929 року та подальшої депресії. Але він визнав те, що вже було зрозуміло французьким сталеварам у 1919 році: французьке сталеве виробництво, після того як воно вдвічі зросло завдяки поверненню Ельзасу-Лотарингії, повністю залежатиме від коксу та вугілля з Німеччини, а отже, має знайти основу для довготермінової співпраці. Ситуація здавалася так само очевидною і для німців, тож коли в 1940 році нацисти окупували Францію та досягнули з Петеном домовленості щодо системи виплат і поставок, які означали примусове використання французьких природних ресурсів для німецьких військових потреб, багато хто з обох боків убачав у цьому новому способі франко-німецької «співпраці» паростки нового «європейського» економічного ладу.

Тож П’єр Пюшо, високопосадовець режиму Віші, якого пізніше стратила «Вільна Франція», уявляв післявоєнний європейський лад як скасування митних обмежень та встановлення єдиної європейської економіки з єдиною валютою, що поширювалась би на весь континент. Ідея Пюшо, яку поділяли Альберт Шпеєр та багато інших, була чимось на кшталт оновленої версії наполеонівської континентальної системи під гітлерівським началом і подобалася молодшому поколінню європейських чиновників і фахівців, які розчарувалися в економічній політиці 30-х років.

Такі проєкти здавалися особливо спокусливими, тому що зазвичай їх представляли в рамках спільного, пан’європейського інтересу, а не як втілення егоїстичних програм окремих держав. Ці ідеї були «європейськими», а не німецькими чи французькими, і під час війни ними дуже захоплювалися ті, хто відчайдушно хотів вірити, що з нацистської окупації могло вийти щось добре. Від того, що самі нацисти, очевидно, об’єднали більшу частину Європи в технічному розумінні цього слова — усунувши кордони, привласнивши майно, інтегрувавши транспортні сполучення тощо, — ідея здавалася ще реалістичнішою. За кордоном образ Європи, що звільнилася від пут минулого та взаємної ворожнечі, був не менш привабливим. Через чотири роки після поразки нацизму, у жовтні 1949 року, Джордж Кеннан, попри розуміння тривоги через зростання впливу Німеччини в західноєвропейських справах, зізнався Діну Ачесону: «…коли я жив там під час війни[91], мені часто здавалося, що гітлерівський новий лад хибував саме тим, що був гітлерівським».

Кеннан