Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

зорганізовані двома ордами. Недарма в першій половині 1530 р. Сигізмунд І попереджував раду панів Литовського князівства про можливість вторгнення степовиків. Підстави для цього були серйозні. Авторитет влади Саадет-Ґерая І стрімко падав разом з авторитетом усієї держави. Литовська й Польська держави не тільки не виплатили упоминків за минулі роки з часу загибелі Мехмед-Ґерая І, а й відмовлялися робити це надалі. У цих умовах ханові була вкрай необхідна військова перемога, яка дала б гроші, зміцнила б позиції його влади. Відступ же Ших-Ахмата й непорозуміння Іслам-Ґерая з литовською стороною давали Саадет-Ґераю І шанс для успішного походу на північ. Тоді ж уряд ханату вів переговори з Москвою з метою підтвердження старої угоди про антилитовський союз. У листопаді 1530 р. Саадет-Ґерай І видав Василію III нову шертну грамоту. Вона загалом повторювала грамоту 1525 р., головними доповненнями було тільки те, що основними ворогами Кірк-Ора й Москви визнавались не тільки Литва та Польща, але й «Ахматові цареві діти».

Литовська держава виступала головним оплотом антикримських й антиханських сил — заволжців та Іслам-Ґерая, тому не випадково удар степовиків прийшовся саме по ній. Існувала ще одна причина нападу степовиків, прямо пов’язана з антиосманською позицією Вільна та Кракова. Восени 1529 р. турки дістали досить серйозну поразку під стінами Відня, і тому Сулейману І була конче необхідна татарська диверсія в бік володінь Сигізмунда І. Велике князівство Литовське виявилося готовим до татарської агресії. На Волині стояло ополчення на чолі з князем Іллею Острозьким, сином померлого гетьмана. Волинцям вдалося перехопити татарські чамбули й розгромити їх.

На Київщині проти агресорів виступило наймане військо — «пенежні люди» — під проводом князя Івана Дубровицького й київське ополчення, очолюване місцевим воєводою Андрієм Немировичем загальною чисельністю 1500 осіб. Далися взнаки оборонні заходи уряду, вжиті заздалегідь. Ще за Сигізмунда І у Литовському князівстві там було вирішено закласти спеціальний «податок як на наших [королівських] людей господарських, так і вашої милості князівських і панських, духовних і світських із кожної служби людей по два гроша, тобто з коня по шістнадцяти грошей на виправу служебних до оборони». Щоправда, цей процес ішов дещо повільно, тому король у першій половині 1530 р. наказував більш жорстко ставитися до тих, хто не виконував урядового рішення.

Судячи з усього, уряду таки вдалося набрати належну кількість вояків. Це були, як і 1524 р., литовські дворяни. Принаймні на це вказують і літописи. Хроніки Литовська і Жмойтська називають їх «лицарством литовським», а Ольшевский літопис пише про дворян, «які були на пенязях». Не все було добре з київським ополченням. Немирович скаржився королю: «Які князі, і пани, і зем’яни мають у Київському повіті маєтки свої, ті при нас на замку ніколи к потребі не бувають». Тому Сигізмунд І видав суворий наказ, аби «тим князям, і панам, і зем’янам наказали, аби вони того часу без всякого затримання до Києва їхали і, при пану воєводі будучи, місця свої в час пригоди осідали й нам служили». Таким чином, об’єднаними зусиллями солдатів і ополченців ординці були перехоплені на річці Голтві та Полозор’ї і розгромлені.

Наступного року король через підскарбія земського Івана Горностая знову поставив питання перед радою панів щодо відносин з Кримом і оборони України від кочовиків. Сигізмунд І повідомив про прибуття кримського великого посла Маакул-мурзи з іншими послами, через яких хан вимагає упоминок по-старому, «як і до цього». Беручи до уваги, що спокій минулих років «від царя Перекопського» був досягнутий як зовнішньополітичними успіхами Литовської держави, оскільки «на переказі» хану стояли литовські клієнти — Іслам-Ґерай і Ших-Ахмат, так і тим, що волинське ополчення перебувало в бойовому стані, король пропонував і надалі «всім зем’янам кінно і збройно наготові бути». Голова уряду наводить приклад Польщі, де замість сплати упоминків було вирішено набрати «служебних» і «прилеглим землям до тих служебних кінно і збройно до допомоги наготові бути і з Божою допомогою... від того неприятеля боронитись». Щоправда, стимулом для таких заходів поляків була не тільки й не стільки кримська загроза, як молдавська, принаймні слуга Юрія Радзивілла в листі до свого патрона саме з нею пов’язував військові приготування Корони Польської.

Далі король, скаржачись на зубожіння своїх володінь, просив, аби рада панів Литовського князівства знайшла гроші на оборону земську, а також відремонтувала й забезпечила всім необхідним Київську фортецю. На кінець свого послання король поставив вимогу щодо посилення контролю над сплатою коштів, призначених для найму вояків. Рада панів скаржилися королю, що не можуть надійно зміцнити прикордонні замки.

У відповідь Сигізмунд І 27 листопада 1531 р. видав спеціальний лист земському підскарбію Івану Горностаю. Цей документ містить чималу інформацію щодо оборонних заходів короля та їх виконання урядовцями. Тон листа досить жорсткий, відчувається, що Сигізмунд І роздратований неефективним витрачанням державних коштів і невиконанням його наказів. Наприклад, на Київ були видані чималі суми, але місту «нічого досить не учинено». Тому, на думку короля, рада панів має обрати чотирьох «добрих і гідних» людей, які мають по прикордонних замках кожен рік поперемінно їздити і слідкувати за належним виконанням королівських наказів. Що ж до видачі зі скарбу грошей, то Сигізмунд І наказав Горностаю без його особистого розпорядження ні на забезпечення замків, ні на послів, ні на найманців не видавати «пенязів». Наступний рік показав, що побоювання Сигізмунда І щодо Криму й оборони України були небезпідставними.

На осінь 1531 р. Велике князівство Литовське впритул наблизилося до перспективи нового втручання у внутрішньокримські усобиці, бо якраз у той час у Саадет-Ґерая І вибухнув конфлікт з могутнім татарським родом Ширінів. Для відносин між Вільном і Кіркором це мало неабияке значення, оскільки частина Ширінів на чолі із загиблим 1528 р. князем Мемешем підтримувала литовського клієнта Іслам-Ґерая, а частина, під проводом Бахтіяра, підтримувала Саадет-Ґерая І. Крім того, в першій половині 1531 р. до Литовського князівства прибуло велике посольство кримців, що складалося з Ширінів і було очолюване їхнім же вельможею сином Бахтіяра Маакул-мурзою. Прибуття послів могло означати початок змін у зовнішньому курсі Криму: від протистояння з Литовською державою до союзу з нею. Принаймні посли склали присягу Сигізмунду І.

У листопаді царевич Бучкак-Ґерай з п’ятитисячним військом сплюндрував Тульські та Бєльовські землі у Великому князівстві Московському, після чого спокійно відійшов. Тоді ж у Криму за наказом хана було пограбовано московського посла Злобіна, а його супровід частково розселено по півострову, а частково продано в неволю. Те, що посольство складали Ширіни, а на Тулу напав представник їхнього угруповання, змушує думати, що спроба налагодження стосунків