Читати книгу - "Аутсайдер"

шкіру та дірки на тому місці, де колись був ніс — колись до того, як вогонь помережив йому обличчя татуюванням набагато жорсткішим, ніж на руках. І в цьому спогаді Ралф побачив на голові чоловіка не бандану, а щось більше, що звисало аж до самих плечей, наче апостольник.

Так, це справді могла бути сорочка… та навіть якщо так, чи та сама сорочка? Та, в якій Террі був на відеоматеріалах із камер спостереження? Чи можна це якось з’ясувати?

Ралф вирішив, що можна, тільки треба залучити Джинні, яка набагато краще за нього тямила в комп’ютерах. А ще, мабуть, час припинити вважати Говарда Ґолда й Алека Пеллі ворогами. «Певно, ми всі тут граємо за одну команду», — сказав Пеллі вчора ввечері, коли вони стояли на сходах до будинку Мейтлендів, і, може, це була правда. Могла б бути.

Ралф завів двигун і помчав додому на межі максимально допустимої швидкості.

  3

Ралф із дружиною сиділи за кухонним столом, а між ними стояв ноутбук Джинні. У Кеп-Сіті було чотири основні телеканали, по одному на кожну мережу, плюс «Канал 81» — інформаційна агенція з вільним доступом, що транслювала місцеві новини, сесії міської ради та різноманітні громадські заходи (наприклад, лекцію Гарлана Кобена, на якій побував такий нежданий зірковий гість, як Террі Мейтленд). На досудове слухання Террі приїхали всі п’ять каналів, усі п’ять відзняли перестрілку й на всіх їхніх відео були кадри з натовпом. Ясна річ, щойно Оллі відкрив вогонь, усі камери сфокусувалися на Террі — ось по його щоці стікає кров, ось він відштовхує дружину з лінії вогню, ось він падає на тротуар, коли в нього влучає смертоносна куля. Незадовго до цієї миті на телеканалі «Сі-Бі-Ес» зникає картинка, тому що куля Ралфа влучила саме в їхню камеру, розтрощила об’єктив і засліпила на одне око оператора.

Вони двічі передивились кожен кліп, і тоді Джинні, міцно стиснувши губи, обернулася до чоловіка. Вона мовчала. Говорити не було потреби.

— Запусти знов оте відео з «Каналу 81», — сказав Ралф. — Камера в них як тільки не сіпалась, коли почалася стрілянина, але до того вони відзняли найкращі кадри натовпу.

— Ралфе, — вона торкнулася його руки. — З тобою все…

— Добре. Зі мною все добре.

Та це була неправда. Ралф почувався так, наче світ перехилився, і він от-от сповзе за край.

— Будь ласка, увімкни те відео. І приглуши звук. Ці безупин­ні репортерські коментарі мене відволікають.

Джинні виконала його прохання, і вони стали дивитися разом. Плакати вихляли з боку в бік. Люди беззвучно кричали, роззявляли й стуляли роти, немов викинуті на берег риби. У якийсь момент камера смикнулася вбік і вниз, так і не встигнувши зняти чоловіка, що плюнув Террі в обличчя, але саме вчасно, щоб піймати в об’єктив Ралфа, який підставив хуліганові ніжку, від чого ситуація скидалася на безпричинний напад. Ралф дивився, як Террі допомагає плювальнику стати на ноги («наче прямцем зі сраної Біб­лії» — пригадав свої думки детектив), а потім камера повернулася до натовпу. Він побачив двох бейліфів (товстуна й худеньку), які з останніх сил намагались не пускати людей на сходи. Побачив біляву репортерку з «Каналу 7», яка підводилась із землі, з невірою поглядаючи на закривавлені пальці. Побачив Оллі Пітерсона з газетярською торбою і в мисливській кепці, з-під якої стирчали пасма рудого волосся, — за лічені секунди до того, як хлопець став зіркою програми. Побачив малого із заячою губою, й оператор «Каналу 81» спеціально затримав об’єктив на його футболці, щоб ухопити віддруковане обличчя Френка Пітерсона, потім камера майнула далі…

— Стоп, — сказав Ралф. — Зупини, ось тут зупини.

Джинні послухалась, і вони вдвох утупились у кадр — трохи розмитий через швидкий рух камери, бо оператор намагався відзняти всього потроху. Ралф постукав по екрану:

— Бачиш цього хлопця в ковбойському капелюсі?

— Звісна річ.

— Чоловік з опіками стояв просто поруч із ним.

— Гаразд… — сказала вона… але таким дивним, нервовим тоном, якого Ралф раніше, мабуть, ніколи не чув.

— Клянуся, що стояв. Я його бачив. Я наче трипав від ЛСД чи мескаліну й бачив геть усе. Постав інші ролики. Тут найкращі кадри натовпу, але дочірній канал «Фоксу» [168] теж непогано зняв, і…

— Ні, — Джинні натиснула кнопку живлення й закрила ноутбук. — Ралфе, на жодному з цих відео немає чоловіка, якого ти бачив перед судом. Ми обоє це знаємо.

— Гадаєш, я з’їхав з глузду? Ось у чому річ? Гадаєш, що в мене той… як його…

— Нервовий зрив? — вона знову поклала долоню йому на руку й цього разу трохи стиснула. — У жодному разі. Якщо кажеш, що бачив його, то так і було. Якщо гадаєш, що на ньому була та сорочка, яку він вдягнув на кшталт бандани, чи для захисту від сонця, чи я не знаю там для чого, то, певно, так і було. У тебе був важкий місяць, мабуть, найважчий у житті, але я довіряю твоїм здібностям до спостереження. Просто… ти вже сам це мусиш визнати…

Вона замовкла. Ралф чекав. Урешті дружина про­дов­жила:

— Справа вкрай химерна, і що більше фактів відкри­вається, то химернішою вона стає. Це мене лякає. І та істо­рія, яку розповів тобі Юн, теж мене лякає. По суті, це така собі легенда про вампірів, хіба ні? Я читала «Дракулу» в старших класах, і в моїй пам’яті відклалася одна особливість вампірів — вони не відбиваються в дзеркалі. А те, що не має дзеркального відбитка, певно, і на відеоплівці не відобра­зиться.

— Дурниці. Не існує ані привидів, ані відьом, ані вампі…

Джинні ляснула долонею по столу — категоричний звук, мов від пострілу, від якого Ралф аж підстрибнув. Жінка дивилася люто, мало іскри не сипались:

— Прокинься, Ралфе! Прокинься й поглянь на факти в себе перед носом! Террі Мейтленд перебував у двох місцях водночас! Якщо ти припиниш шукати цьому пояснення і просто приймеш…

— Люба, я не можу цього прийняти. Це суперечить усім моїм переконанням. Якщо я впущу у своє життя таку ймовірність, то справді з’їду з глузду.

— Та хрін ти з’їдеш. Ти надто сильний. Але тобі навіть замислюватися над цим не треба, ось що я намагаюся тобі сказати. Террі мертвий. Забудь.

— А якщо забуду, і виявиться, що Френкі Пітерсона вбив не Террі? А як же Марсі? А як же її дівчатка?

Джинні підвелась, підійшла до раковини біля вікна і, стиснувши руки в кулаки, поглянула на задвірок.

— Дерек знову телефонував. Він і досі хоче додому.

— Що ти йому сказала?

— Потерпіти до кінця заїзду, а це в середині наступного місяця. Хоча я б тільки зраділа, якби він повернувся. Зрештою вмовила, і знаєш чому? — вона повернулася до Ралфа. — Бо я не хочу, щоб він був у місті, поки ти ще розгрібаєш цей гармидер. Бо коли сьогодні стемніє, мені знову стане страшно. А що як це дійсно якась надприродна істота, Ралфе? І що як воно дізнається, що ти на нього полюєш?

Ралф обійняв дружину. Відчув, що вона тремтить. І подумав: «Певною мірою вона справді в це вірить».

— Так, Юн розповів мені