Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

всіма ознаками трохи переборщив у Мальчині.

— Вона свого чоловіка вже два місяці ховає в стайні, — спокушав він Швейка, — то й тебе сховає, і будете сидіти ви там аж до кінця війни, удвох не буде сумно.

Швейк чемно відмовився, і це гармоніста дуже образило. Він звернув наліво від Швейка, погрожуючи, що йде донести на нього жандармерії в Чижовій.

До Радомишля Швейк потрапив надвечір і зразу ж пішов розшукувати господаря Меліхарка на Долішній вулиці за Флоріянком. Передав йому поклін від сестри з Вража, але на старого це не справило жодного враження.

Він наполягав, щоб Швейк показав документи. Це був якийсь упереджений невіра, бо без угаву торочив про розбійників, пройдисвітів та злодіїв: багато їх, мовляв, тепер вештається по Пісецькій околиці.

— Втече вам таке з війська, служити воно там не хоче, ось і тиняється по всьому краю, а де може, там і краде, — з притиском сказав він, дивлячись Швейкові просто у вічі, — а вигляд кожне має такий, ніби й до трьох рахувати не вміє.

— Отож-бо й є, що правда очі коле, — додав він, коли Швейк підвівся з лави, — якби людина мала чисте сумління, то сиділа б спокійнісінько і показала свої документи. Але коли вона їх не має...

— Бувайте здоровенькі, дідусю.

— Щасливої дороги і шукайте собі дурнішого.

Вже Швейк зник у пітьмі, а дідок усе ще невдоволено буркотів:

— Каже, йде до Будейовиць у свій полк. З Табора. А сам, шахрай, йде спочатку до Гараждовиць, а звідти вже на Пісек. Таж він махає навколо світу.

Швейк знов ішов майже цілу ніч, аж доки надибав у полі біля Путіма якийсь ожеред. Відгорнув солому і десь близенько почув голос:

— З якого полку, куди вітер несе?

— З Дев’яносто першого, до Будейовиць.

— А що ти там забув?

— Там у мене обер-лейтенант!

Почувся сміх. Але сміявся не один, сміялися аж троє. Коли сміх стихнув, Швейк запитав, з якого вони полку, і довідався, що двоє з 35-го, а один артилерист також з Будейовиць. Хлопці з тридцять п’ятого розповідали, що вони втекли місяць тому, аби не потрапити до маршбатальйону, а артилерист подорожує з часу мобілізації. Він тутешній, з Путіма, а ожеред — його власність. Ночує він завжди тут. Учора в лісі знайшов цих двох і взяв їх з собою до свого ожереду.

Всі троє чекали кінця війни за місяць або два. Вони були певні, що росіяни вже десь за Будапештом, і увійшли вже в Моравію. У Путімі всі про це говорять. Завтра на світанку жінка драгуна принесе сніданок. Потім хлопці з тридцять п’ятого підуть на Страконіце, бо один з них має там тітку, а в неї в горах за Сушицею є якийсь знайомий. У нього є тартак. Ось там вони і сховаються.

— Гей ти, з Дев’яносто першого, якщо хочеш, — запропонували вони Швейкові, — можеш іти з нами. Насери на свого обер-лейтенанта.

— Це не так легко, — відповів Швейк і заліз якнайглибше в ожеред.

Коли він вранці прокинувся, в ожереді вже нікого не було. Хтось, мабуть, драгун, поклав біля Швейкових ніг окраєць хліба на дорогу.

Швейк почимчикував лісами і біля Штєкна зустрів одного волоцюгу, старого пройдисвіта. Той привітав його як доброго друга ковтком горілки.

— В цьому не ходи, — повчав він Швейка, — бо через військову уніформу неважко в добру халазію вскочити. Тепер усюди швендяють жандарми, навіть і жебрати в такому вигляді не зможеш. Жандарми за нами вже не так нюшать, як раніше, тепер вони полюють лише на вас. Тільки вас шукають, — повторив він так переконливо, що Швейк вирішив краще не згадувати про Дев’яносто перший полк. Хай вважає його за кого хоче. Навіщо розбивати ілюзію доброму старому.

— Куди націлився? — за хвилину запитав волоцюга, коли обидва закурили люльки і пішли, поволі обминаючи села.

— До Будейовиць.

— Бійся Бога! — жахнувся волоцюга, — Там же тебе швиденько запакують. І місця не зогрієш. Тобі треба дістати якесь цивільне дрантя і вдавати криволапого. Але не бійся, підемо на Стракониці, Волинь, Дуб, і ніякий дідько не завадить нам добути це дрантя. Там довкола Стракониць ще досить недоумкуватих і чесних людей, які, трапляється, на ніч не зачиняють двері, а вдень там узагалі ніхто не замикається. Підуть собі кудись до сусідів на побрехеньки — і ось ти вже й маєш цивільний одяг. Що тобі потрібно? Черевики маєш, хіба щось на плечі. Військова шинель стара?

— Стара...

— Ну, її можеш собі залишити, бо й на селі ходять в шинелях. Тобі потрібні ще штани і піджак. Як позичимо з чужої комори цивільний одяг, то штани й мундир можна буде продати євреєві Германові у Воднянах. Він скуповує казенні речі і перепродує їх по селах. Сьогодні й почалапаємо у Стракониці, — розвивав він далі свій план. — Звідтіля чотири години до старої шварценберзької вівчарні[159]. Там живе один мій знайомий вівчар, також немолодий дідок, заночуємо в нього, а вранці підемо в Стракониці і змакітримо десь на околиці якогось «цивіля».

У кошарі Швейк застав приємного дідуся, який пам’ятав ще розповіді свого діда про, французькі війни. Був, мабуть, років на двадцять старший за старого волоцюгу, тому й говорив до нього, як і до Швейка: «хлопче».

— То ж бо й воно, хлопці, — мовив дід, коли вони сіли біля печі, в якій варилася нелуплена картопля, — тоді мій дідусь, так оце, як твій вояк, теж здезентирував. Але у Воднянах його зловили і так відшмагали, що з дупи аж клапті летіли, і ще йому, що не кажи, похвортунило. А ось Ярешів син[160], дід старого Яреша, сторожа рибного ставка з Ражиць за Протівіном, дістав у Піску за втечу кулю в лоба, а перед розстрілом на пісецьких окопах його прогнали крізь стрій і вліпили 600 палиць. Та, Богу дякувати, вчасно нагодилася смерть і визволила його з тих мук. А коли ж ти втік? — зі сльозами на очах звернувся він до Швейка.

— Після мобілізації, коли нас відвели до казарми, — відповів Швейк, розуміючи, що вояк в уніформі мусить виправдати довір’я старого вівчара.

— Ти переліз через мур чи як? — з цікавістю спитав вівчар, згадуючи, мабуть, розповіді свого дідуся, як той лазив через мури.

— Інакше не можна було, дідусю.

—