Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

Джона Лі Гукера [121] , «мене це нітрохи не конфронтує». Що стосувалося мене, то «Amazon» був просто ще одним місцем для оплачуваної публікації тексту — й до того ж одним з небагатьох, готових надрукувати таке довге оповідання. Авансу мені не платили, але були (й досі є) авторські відсотки з кожного проданого (чи завантаженого, якщо вам так більше до вподоби) примірника. Я з радістю відніс ті чеки в банк, бо, як стара приказка мовить, «достойний робітник своєї нагороди» [122] . Думаю, що це твердження істинне. Пишу я з любові, але любов’ю рахунків не сплатиш.

Проте був і один приємний бонус: єдиний у своєму роді рожевий «Кіндл». Ральф од цього зловив свій кайф, і я дуже радий. То була наша остання по-справжньому класна угода, бо п’ять років тому мій друг раптово помер уві сні. Ох, якби ви знали, як мені його бракує.

Ця версія оповідання зазнала суттєвої редактури, але ви помітите, що дія відбувається в добу, коли електронні книжки були ще новинкою. Таке враження, що це було сто років тому, правда ж? А фанати Роланда з Ґілеаду матимуть приємність побачити згадки про певну Темну вежу.

1. Експерименти з новітніми технологіями

Коли на роботі у Веслі Сміта питали, що він робить із тим ґаджетом (усі колеги називали це ґаджетом), а він відказував, що експериментує з новітніми технологіями, дехто насмішливо здіймав брову. То була неправда. Цей «Кіндл» він купив суто на зло.

«Цікаво, чи є на товарно-оглядових радарах маркетингових аналітиків «Амазону» такий пункт мотивації», — думав він. Сам здогадуючись, що нема. Це давало йому певну втіху, але ще більшу він сподівався дістати, споглядаючи вираз обличчя Еллен Сілверман, коли вона побачить його з новою покупкою. Цього ще не сталося, але станеться. Зрештою, кампус у них маленький, а нова іграшка (для початку він вирішив називати його так) з’явилася в нього лише тиждень тому.

Веслі працював викладачем кафедри англійської в Коледжі Мура, в місті Мур, штат Кентуккі. Як і всі викладачі англійської, він вважав, що десь у надрах його свідомості зріє роман і одного дня він його напише. Коледж Мура був із тих, які люди називають «непоганим закладом». Що це означає, пояснив Дон Олман, єдиний друг Веслі на кафедрі англійської.

— Непоганий освітній заклад, — сказав Дон, — це такий, про який за межами тридцятимильного радіусу ніхто ніколи не чув. Люди звуть його непоганим закладом, бо доказів протилежного не мають, а більшість людей — оптимісти, хоча вони можуть цього й не визнавати. А люди, які звуть себе реалістами, часто бувають найбільшими оптимістами серед усіх.

— Тобто ти реаліст? — якось запитав у нього Веслі.

— Я думаю, більшу частину світу населяють мудаки, — відповів Дон Олман. — Від цього й відштовхуйся.

Мур не був хорошим коледжем, але й поганим теж не був. На великій шкалі академічних стандартів його місце було трохи на південь від позначки «Посередньо». Більшість із трьох тисяч його студентів після випуску могли сплачувати рахунки й улаштуватися на роботу, а навчатися далі, щоб здобути науковий ступінь (чи хоча б спробувати), продовжували одиниці. На кампусі буяла пишним цвітом пиятика і, звісно, відбувалися гулянки, хоча на великій шкалі гулянкових кампусів місце Муру було трохи на північ від позначки «Посередньо». З нього виходили політики, але всі вони були дрібного розливу, навіть у хабарництві та крутійстві. 1978 року одного з випускників Муру обрали до Палати представників, але він прослужив народу всього чотири місяці й упав мертвим від серцевого нападу. Його місце посів випускник Бейлору[123].

Єдине, чим коледж міг похвалитися, — команда з американського футболу третього дивізіону та жіноча баскетбольна команда третього дивізіону. Футболісти («Мурські сурикатки») були одними з найгірших в Америці: за останні десять років вони перемогли всього-на-всього в семи іграх. Постійно ходили чутки про те, що команду розпустять. Нинішній тренер-наркоша любив розказувати людям, що дванадцять разів бачив «Рестлера» і ще ні разу не було так, щоб він не розплакався, коли Мікі Рурк казав своїй дочці, яка його відцуралася, що він понівечений шматок м’яса.

Однак жіноча баскетбольна команда вирізнялася в хорошому розумінні, особливо зважаючи на те, що більшість дівчат у ній були не вищі за метр сімдесят п’ять і готувалися шукати роботу менеджерів з маркетингу, гуртовиків або (якщо пощастить) особистих асистентів Усемогутніх Можновладців. За останні десять років «Сурикатки» виграли вісім титулів. Тренеркою в них була колишня дівчина Веслі, рівно місяць як колишня. Саме Еллен Сілверман і була першопричиною того зла, яке спонукало Веслі купити «Кіндл». Ну… Еллен і малий Гендерсон на курсі «Вступ до сучасної американської літератури», який читав Веслі.

Дон Олман також стверджував, що професорсько-викладацький склад Муру посередній. Не жахливий, як футбольна команда (це, принаймні, було б цікаво), але безумовно посередній.

— А ми з тобою як же? — спитав Веслі. Вони сиділи в спільному кабінеті. Коли на консультацію приходив студент, той викладач, до якого завітали, залишався, а інший виходив. Упродовж більшої частини осіннього та весняного семестрів це не становило проблеми, бо на консультації студенти починали ходити тільки перед самими заліками. Та й тоді приблукати могли тільки ветерани-підлабузники, ті, які від першого класу всі важливі задниці облизали. Дон Олман розказував, що в нього бували фантазії про апетитну студенточку, яка приходить до нього в футболці з написом «ДАМ ЗА ОЦІНКУ А». Але вони так і лишилися фантазіями.

— А що ми? — відповів Дон. — Господи Боже, ти тільки поглянь на нас, брате.

— За себе кажи, — відказав Веслі. — Я збираюся