Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

233
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69
Перейти на сторінку:
іншим разом.

— Я думала, це Фло, — нарешті кажу їй. — Коли знайшла куртку Клер із гільзою. Мені здалося, то куртка Фло. Гадала, це вона підмінила набої. Просто не могла додуматися, навіщо Клер так чинити — зрештою вона отримала те, що хотіла: ідеальне життя, ідеальний наречений. Навіщо це заривати в сміття? І лише коли я згадала повідомлення, добре помізкувала над ним, тоді до мене дійшло: Джеймс ніколи не називав мене Лі. Двічі цієї помилки вона не припустилася, але я мала би здогадатися.

— Вона вже й раніше так експериментувала, знаєте? — красивий, розкішний голос Ламарр наче теплим простирадлом прикрив кригу її слів. — Схожа ситуація. Нам знадобилося чимало часу, щоб накопати про це інформацію. Був професор у її університеті. Його звільнили за непристойні електронні листи старшокурсникам. У листах ішлось про те, що, переспавши з ним, студенти отримають кращі оцінки, а якщо комусь розкажуть, їх оштрафують. Він затято протестував, проте заперечувати факт, що студенти таки їх отримували, не мало жодного сенсу. Його комп’ютер перевірили, всі листи зберігалися в папці «Видалені», невдалий спосіб замести сліди не спрацював.

Тепер уже участь Клер зрозуміла, хоча тоді її жодна душа не запідозрила. Вона була серед тих студентів, кому листа не відправили. Проте за кілька тижнів до того професор звинуватив її в плагіаті й пообіцяв узяти справу в свої руки. Звісно, серед шквалу звинувачень про той її інцидент забули, проте один колега професора пам’ятав цю розмову. Вона казала, що їй завжди було цікаво…

Заплющую очі, відчуваю сльозинку, яка біжить по носі. Не знаю, чому плачу. Це не полегшення. Не думаю, що це страждання через загибель Джеймса. Можливо, це лють та розчарування за марність усього пережитого. Злість на себе, бо не зрозуміла раніше. Що була такою дурною.

Ну й що з того? Навіть якби я помітила? Тоді б я з простреленими кишками лежала на світлій дерев’яній підлозі, засипана склом?

— Піду, — ніжно каже Ламарр. Підводиться, пластиковий стілець скрипить. — Повернуся завтра з колегою. Зробите офіційну заяву, якщо будете готова.

Нічого не кажу. Лише киваю, очі й досі міцно заплющені.

Вона пішла, тиша навколо. Її переривають лише репліки серіалу з сусідньої палати, пробиваючись через стіну.

Сиджу і слухаю їх. Вдихаю і видихаю носом повітря.

Потім, коли вже трохи заспокоююся, хтось стукає в двері.

Миттєво розплющую очі, мабуть, Ламарр повернулася. Проте ні — за дверима чоловік. Серце завмирає, потім розумію, це Том.

— Стук, стук, — його голова зазирає в двері.

— Заходь, — бурмочу йому.

Він човгає до палати. Вигляд має невпевнений і боязкий. Зблід, і сліду не лишилося від того чепуруна з міської богеми, якого зустріла кілька днів тому. Його картата сорочка була м’ята і заплямована. Але з виразу Томового обличчя розумію: мій вигляд значно гірший. Синці потроху сходять, проте наразі жовто-коричневих відтінків і вражають, якщо побачити їх уперше.

— Привіт, Томе, — вітаюся. Поправляю лікарняну сорочку, що зісковзнула з мого плеча. Він усміхається. Напружена усмішка людини, поведінка якої тимчасово не відповідатиме усталеним нормам.

— Слухай, мушу зізнатися, — нарешті наважується. — Я думав, це ти. Маю на увазі, ваше з Джеймсом минуле, а потім поліція підсипала жару з повідомленнями і твоїм телефоном, я припустив… — Том замовкає. — Мені шкода, мені дуже шкода.

— Усе нормально, — вказую йому на стілець біля ліжка. — Сідай. Не переймайся. Поліція була тієї ж думки, а вони навіть не прийшли до мене.

— Вибач іще раз, — повторює він, голос обривається. Зніяковілий Том сидить, обіймаючи коліна. — Я лише… я й не здогадувався, — він робить паузу й зітхає. — Ти знаєш, Брюс її ніколи не кохав. Він любив Джеймса. Тобто насправді кохав. Навіть попри їхні злети та падіння. Але на Клер часу не гаяв. Коли я йому вчора зателефонував і розповів усе, що трапилося, у відповідь почув, що він шокований, але не здивований. Та дівчинка ніколи не переставала грати.

Сидимо мовчки, я розмірковую над словами Брюса. Думка людини, друга моїх найдавніших друзів, якого я ніколи не бачила. І розумію, що він має рацію. Клер ніколи не припиняла грати. Навіть маленьким дівчам вона грала роль хорошої подруги, ідеальної учениці, бездоганної доньки, вишуканої дівчини. І зненацька здогадуюся, чому мені було так важко порівняти Клер з іншими людьми. Тому що, без перебільшень, вона була для кожного з нас різною. Цікаво, що з нею буде? Невже суддя зможе звинуватити когось настільки чарівного, доброго й такого дуже, надзвичайно вродливого?

— Мені цікаво, — кажу вголос, потім замовкаю.

— Що? — питає Том.

— Постійно думаю, а що було б, якби я відмовилася? Від дівич-вечірки. Я була за крок до цього.

— Не знаю, — повільно відповідає Том. — Ми з Ніною говорили про це вчора. Як я те бачу, суть була не в тобі, у Джеймсові. Ти — лише цукрова пудра на скоринці тістечка.

— Тобто, хочеш сказати… — мовчу, прокручуючи думку. Він киває.

— Гадаю, якби тебе там не було, це був би хтось із нас.

— Це була би Фло, — сумно констатую. — Зрештою, це вона надіслала повідомлення.

Том киває.

— Трішки перекрутити правду — просте завдання для Клер, — зазначає Том. — Нераціональна поведінка Фло, заздрість через Джеймса. А найгірше, ми б підтримали Клер.

— Ти бачив Фло?

— Намагався. Нікого не пускають. Я думаю… не впевнений…

Том замокає. Ми обоє знаємо, про що він мовчить.

— Увечері повертаюся в Лондон, — нарешті каже Том. — Але було б чудово залишатися на зв’язку, — він дістає гаманець і виймає товсту блискітливу картку, де рельєфно написано: Том Доксма, його телефон та електронна адреса.

— Пробач, — кажу. — Не маю картки, проте якщо маєш ручку…

Він витягує телефон, я друкую свою адресу в полі «Кому», чекаю, поки від нього надходить пустий лист.

— Є, — він підводиться. — Збиратимусь. Бережи себе, Шоу.

— Буду.

— Як ти доїдеш до Лондона?

— Не знаю.

— Я знаю, — лунає голос із-за дверей. Повертаюся: Ніна. Вона обіперлася на одвірок, незапалена цигарка в роті. Так вона має вигляд дешевого детектива. — Вона поїде зі мною.

36

Дім. Таке маленьке слово, проте коли зачиняю за собою двері своєї крихітної квартири й провертаю замок, на мене накочує настільки потужна хвиля полегшення, що вмістити її в ці три букви неможливо.

Я вдома. Я вдома.

Нас привезла Джес. Вона приїхала по нас із Ніною, щоб відвезти назад до Лондона. Коли приїхали на мою вулицю, дівчата запропонували закинути речі через три сходові марші, проте я відмовилася.

— Страшенно хочу побути сама, — і це чистісінька правда. А ще знаю, що вони й самі страшенно хотіли

1 ... 68 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У лісі-лісі темному», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «У лісі-лісі темному» жанру - Бойовики 🔫💣👊:


Коментарі та відгуки (0) до книги "У лісі-лісі темному"