Читати книгу - "Що таке українська література"

сорочку, ліз з граблями на луки, де його фотографували, то потім десять душ мусило шукати ці граблі, бо він їх кидав де-небудь, а потім вже не пам’ятав де».

А коли подружки опинялися далеко одна від одної, вони писали листи. «Для мене писати тобі, — признавалася Лєна, — найбільша радість. Це ж для мене незнана розкіш — ділитися з кимось, а головне з жінкою, всім. І я відчуваю, що тобі можу написати і про якесь своє захоплення, і про свої думки, і про те, що у мене подралися черевики чи болів животик… Це так гарно не ховати нічого в своїй душі». А за якийсь час — знову майже ті самі слова: «…Це ж так гарно не робити з себе, хоч перед кимось, іншого, як воно є в дійсності». Ось воно, таке природне, а заразом таке недосяжне в нашому світі-театрі бажання бути самим собою. І люба подружка — як твоє alter ego. Це так мило, наче ти повернувся у старі добрі сентиментальні часи. «…Ми з тобою, — посміхаючись, каже Лєна, — сильно починаємо нагадувати різних Еліз початку XIX століття, які кореспондували з собою щодня («Від Елізи до Мері» — «Від Мері до Елізи»), живучи часом в одному місті або й в одному домі».

Та як же це чудово! Як чудово, коли можна, не криючись, розказати, що надворі страшенна спека й ти «за один день опалила свою мордашку на кавовий колір», що модистка заходилася змінювати фасон твоєї минулорічної коричневої сукні-«банану» на «румбу», що останніми днями ти ніяк не можеш виспатися. Мовляв, «чогось зіпсувалось моє ліжко і «каждый вечер в час назначенный» валиться піді мною, хоч я і силкуюся навіть не перевертатися на ньому. Потім до ранку так і сплю на руїнах…» Зламане ліжко і… блоківська «Незнайомка». Як вам? Можна розказати навіть про те, в яку халепу ти встряла, купаючись у діжці. «Це було досить приємно, бо можна було влізти у воду аж по горло, але зате тісно там було неймовірно, так що намилитися як слід не можна було, але саме страшне було… «Обратный путь». Уяви собі, якби тобі довелося влізти у дуже високу і вузьку бочку! Я вже і піднімалася на руках, і нахиляла цю бочку. Надаремно! Доки не прийшла моя господиня і не виплеснула (їй-богу!) мене разом з водою до якоїсь лоханки».

А поруч — бездонно глибокі та напрочуд тонкі міркування про сенс людського життя. Так його може сприймати лише жінка. «Ах, Натусь! Мені здається, що жінки старіються найбільше від страху перед старістю, яку бачать у кожній зморшці, в кожному сивому волосі, і цей страх відбивається на їх обличчю, позбавляючи його ясного виразу. Зрештою, зморшки зникають від масажу, сиве волосся не старить нікого, але вираз жаху залишається».

Гадаєте, це каже пещена жіночка, котра ніколи не бачила темного боку життя? Помиляєтесь! Вона добре знала, що таке голод і холод, що таке праця на «комуністичних городах» під Києвом, що таке діряві панчохи, що таке пропозиції брудної матросні на базарі, мовляв, кралечко, не хочеш продати саму себе замість отієї сукенки? Ги-ги-ги… Вона знала, як свистять над головою кулі, коли ти лізеш під колючим дротом на кордоні…

Та все це вона сприймала як стиль доби. «Є в стилі нашого життя і нашого мистецтва, — писала Лєна, — щось від буряної ночі, з диким гуркотом грому, з блискавицями, що нагло освітлюють все довкола, ясніше як день, як сірий день стилю минулого віку…» «Стиль минулого віку» — реалізм. Це для неї — сірість, це стиль «партачів життя», «кажучи коротко і без куртуазії». Натомість вона підносила до небес стиль життя «лицарів абсурду», тобто «людей абсолютно чесних». І в самої Лєни, як згадував Олег Жданович, була «та духовна висота, та ідеальність, яка ушляхетнювала все довкола неї, та романтичність і блиск, те, що французи звуть еспрі…»

Esprit — ось що робило цю жінку такою піднесеною, такою відкритою, а заразом і такою відпорною до світу. «Вона, — казав Марко Антонович, — йшла просто й гордо, немов не помічаючи людської підлоти». І тут мені приходять на пам’ять слова Євгена Маланюка: «Вона вся, як істота, була якимось протестом проти сірості, проти безбарвності, нудоти життя… Це була людина, яка хотіла радості, хотіла барвистості, повноти, і ще радості, і ще радості з усім королівським значенням цього слова. Радості, неприступної для плебея»… Чому ж голос поета так тремтить? Не знаю. Може, тієї миті він згадав, як колись, у 1941-му, переконував Лєну не йти до Києва, бо то було справжнє безумство. «Я не мав особисто ані крихти, ані грама якого-будь оптимізму, який все ж таки був би конечний для такого роду подорожі на батьківщину. Це тепер ми тільки бачимо, в яку добу живемо. Тоді ще, очевидно, можна було мати якісь ілюзії…» Та все було марно. «Нічого не помогло. Вона кинулася туди з якоюсь несамовитою енергією, з несамовитою силою»… Маланюк писав ці рядки вже старим. Серце поета зупиниться 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Через день Маланюка знайдуть у його самотній кімнаті. Поет ніби завмер у молитовній позі. У його кишені був квиток на позавчорашню вечірню оперу…

А що там наші подружки?.. Їхня дружба почне потроху згасати з часу ідейних суперечок між донцовським «Вістником» і літераторами групи «Ми». Через багато-багато років Наталя Лівицька-Холодна скаже: «Отже, десь у 1934 році народжується друга Олена Теліга, така, якої я не знала. Народження це було нелегке, бо ж нелегко перетворитися з ніжної, сентиментальної і трошки примхливої жіночки в героїчну Жанну д’Арк. І, коли я довідалася 1942 року про її смерть, мене ця звістка не здивувала».

Ні, я так не думаю. Жанна д’Арк давно жила в Лєні — в цій «ніжній, сентиментальній і трошки примхливій жіночці». І про те красномовно свідчать ось хоча би ці слова, адресовані «сестричці-Натусі» 24 липня 1932 року: «Я, як і ти, все життя шукала в усіх своїх відношеннях повної ніжності, абсолютного довір’я і ще чогось, невідомо чого, але що надає глибину і красу усім відношенням. Щось неповне чи хитке ніколи не задовольняло мене». Як тут не згадати хрещеної матері Лєни — Зінаїди Гіппіус? Пам’ятаєте, як ця прекрасна юна леді, епатуючи публіку, виходила з крилами янгола на естраду й декламувала: «Мне нужно то, чего нет на свете, / Чего нет на свете». Рядки, які страшенно подобаються моїй дружині… Мабуть, це щось суто жіноче, щось таке, що віоліною звучить у «П’ятнадцятій