Читати книгу - "Лис та інші детективні історії."

class="p1">— Що? Я завжди кажу тільки одне: необхідно пливти далі…

2010 рік. Мукачево — Крим

МАЛЕНЬКА НІЧНА СЕРЕНАДА

У всіх нас вистачить сил,

щоб знести страждання ближнього.

Ларошфуко.

Слідчий Правик завжди заздрив тим, хто всерйоз міг віддатися якомусь захопленню. Служба, ця солодка каторга, відбирала в нього майже весь вільний час, вимотувала й виснажувала, не залишаючи місця в душі для таких витребеньок як хобі. Хоча (душу не обдуриш) у товщі сірих міліцейських буднів ні-ні та й з'являлася якась світла шпарина — невинна й недовговічна забавка на зразок вечірніх пробіжок околицями Мукачева чи таємних щоденникових описів людських характерів, з якими стикався день у день. Та все це було уривчастим і скороминущим, врешті-решт навіть зайвим. Ще не відомо: може, всі ці хобі — просто втеча від свинцевої одноманітності в оту ж флоберівську вежу зі слонової кістки, в священну келію посеред лабіринтів внутрішнього світу. В кого як, хто на що багатий… Але ця дівчина…

— Вона казала: «Хочеш глянути на світ очима Бога — поклади на програвач платівку Моцарта». Так і сказала. Ну й штучка, ще подумала я тоді. Зрозуміло, якби Пугачову чи того навіженого Леонтьєва… «Побалдіти» під настрій… Але Моцарт! Бачте, які ми. Е-е-е, думаю собі, з тобою все ясно, голубко. Недарма ти й досі не одружена. Злобно подумала, зізнаюся. Потім я полюбила її. За що? А ні за що. Це поважають за щось, а люблять за те, чого самому бракує. По собі знаю, багато пожила, ще більше ковтнула. А Ларці нашій всього бракувало: і вроди, і здоров'я, і гордості. Лише тихого добра в серці — з лишком. На десятьох. Така, наче з раю вийшла і заблукала. Блаженна. Але, видно, потрібні і такі серед нас, вовків, ой як потрібні. До нас народець, знаєте, різний приходить, сволотний трапляється народець. Вистоять чергу, ще більше озвіріють, чекають дрібної зачіпки, щоб розрядити себе. Та тільки рот роззявлять — а очі Ларині блись-блись… і в них покірність, вина за всіх і все на світі. На таку глянеш — і ошелешено замовкнеш, засоромишся на таку писок відкривати. Ми у своїх віконцях гиркаємося, як собаки, а в Лари тихо-мирно — ніби янгол пролетів. Така була…

Опасиста, червонощока приймальниця хімчистки Ольга Варахоба трубочкою витягла губи, запхала між них сигарету і, косуючи одним оком, припалила.

— Кажете, музику любила? — спитав Правик, відсахнувшись від струменя диму.

— Любила — не те слово. Обожнювала. Та в неї тих платівок, далебі, більше, ніж пір'їн у подушці. Ще раніше оберемками купувала в день зарплати, в каві собі відмовляла. Та що там казати, вона й парфумами не користувалася, навіть одненького імпортного бюстгальтера не мала… Музики повна шафа, а заскочиш до неї інколи з пляшечкою лікеру, то й послухати нема що. Бахи, ахи, охи. Арії, одним словом. Я тих арій на роботі наслухаюся, та ще й милий співає, як приповзе…

Приймальниця відкопилила нижню губу — сигарета наче прилипла до густої помади.

— Хворіла часто?

— З вигляду хвороблива завжди була, а дня не пропустила.

— А це… Мала когось?

— Я ж вам сказала — блаженна, свята. Щоб когось у ліжко затягнути, треба спочатку з неба на грішну землю гримнутися. Якось я її дражнила: ти хоч уявляєш, як це, що це?.. Дурненька так засоромилася, що аж носик почервонів. Незаймана на всі двісті. Вам дивно, не вірите?

— Чому ж, — знітився майор. — А подруги, приятельки були?

— Платівки.

— Що?

— Вона дружила тільки з платівками, — жінка в задумі випустила дим. — І я розумію її. Ці подруги були надійнішими, ніж живі. Вони не заздрять, не плещуть язиками. Але все це дурниці. Не про те я думаю після того, як Лapa… Ось ви скажіть: для чого вона жила? Щоб до вечора нишпорити в купах смердючого ганчір'я, аби перевірити, чи всі гудзики відрізано, а потім замикатися, зашторювати від світу вікна і слухати свого Моцарта? Нікому немає діла до тебе, ніхто не парить тебе. Могла померти десять років тому, могла через п'ятдесят — і що змінилося б від цього? Що? Стривайте хвилинку… Головного я не сказала. А головне те, що я теж так живу, як вона. І друга така, третя, четверта… Лара пішла, а ми живемо. Радіти треба — а не радіється. Чому?

Так часто бувало, що під час слідства не тільки Правик питав — запитували його. І найчастіше таке, на що відповідей він не знав.

Триповерховий дім, як і годиться для комунального майна, в міру був обшарпаний зовні і похмурий зсередини. Зведений ще в хрущовські часи, він стримів, як викинута морем галера серед сірих торосів кооперативних майстерень і заготівельних контор. Хуліганський клинопис на стінах під'їзду відбивав лексичне надбання не одного покоління, бруд десятиріч з'їв бетон східців і вкрив їх масним шаром незбагненної мозаїки. Дільничний міліціонер, що вів їх, зупинився на третьому поверсі перед двома дверима, розташованими надзвичайно близько. Одні з них, ліві, були опечатані. Міліціонер здер паперову пломбу.

— Ось вона.

В глибині темної кімнати, на застеленому ліжку, Правик побачив тендітну жінку, не жінку — підлітка. Обіч світилася шкала програвача. На чистому, затертому лінолеумі виднілися підсохлі сліди.

— Крім вас тут ще хтось тупцював? — запитав Правик.

— Ні. Як тільки мене викликали, я зламав двері, підійшов до ліжка і, зрозумівши, що вона мертва, повернувся і замкнув двері. Замок не зламаний.

Майор і сам бачив — інших слідів не було. Він скинув черевики і ввійшов. Тут жив лише годинник, що показував пів на одинадцяту. Скромне кубельце, вилизане до врочистого блиску. Старожитня шафа-гардероб, етажерка з дюжиною книжок, пластикові квіти на столі. Телевізора нема, зате на тумбочці програвач «Ноктюрн», стоси картонних коробок, очевидно, для платівок. Одна — на колесі програвача, голка дійшла до кінця, зупинилася.

Жінка лежала обличчям до стіни. Голова була запнута вицвілим рушничком, з-під нього виглядали бігуді. Скоцюрблені пальці вчепилися в покривало. А обличчя… Кажуть, людське обличчя зліплене з двохсот м'язів. Так от, всі двісті м'язів її лиця, здавалося, передавали жах смерті. Смугастий плед наполовину зсунувся з ніг на підлогу, до ніжок табурета, на якому лежала миска з яблуками. Одне з них було надкушене.

— Вона не прийшла на зміну, — чомусь пошепки пояснював дільничний. — Там спохопилися — такого за нею не велося. Послали водія, той грюкав-грюкав —