Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

обсмоктували новину, запевняли, що братство святого Корнелія, заступника рогатих, здобуло нового й чудового голову, барона Ітауасу, мусьє Франсью, подвійного рогоносця, власника розкішної пари гіллястих рогів, царя плохут.

4

Щоб не паплюжити Адроалдо Муніза Сарайву де Албукерке, барона Ітауасу і не вішати на нього собак, — мовляв, дивіться, який хазяїн енженьйо ретроград, носій забобонів і прописних істин, недостойний європейки муж, — заявимо одразу: пригода з Кастором, його неласка і втеча безпосередньо інтрижкою між баронесою і ковальчуком не викликана. Навпаки, роги, які наставляла йому легковажна мадам, самого барона аж ніяк не бентежили. Він носив їх гідно й недбало, на науку скорим на розправу власникам енженьйо: ці варвари за зв’язок із чорнопикими пань і панянок пристрелювали, а самих чорнопиких перед стратою кастрували.

Як тут не замахнешся, не вибатожиш голу спину Руфіни через таку обурливу поведінку: яка чорна невдячність, яка зухвалість! Його ображено в найсвятішому почутті, почутті власності. Стільки вкласти знань, стільки грошей вгатити в цю невдячницю: удостоїв честі стати першим і постійним коханцем, учив усіляких любовних витівок, а вона, чортове насіння, ідіотка, ще й гидувала; взяв її з грязі, з хатніх служниць, вдягнув, як лялечку, вичепурив. До живого допекла його зрада мулатки: це не те, що вскочила в гречку його обридла дружина, там забаганка, легковажний вибрик, простимий грішок. А тут кровна образа, афронт, наруга панові й хазяїнові, — це провина непрощенна, смертний гріх. Як проковтнути таку пілюлю, коли підриваються основи моралі й суспільності?!

Уявіть тільки, як розсатанів барон, коли після вранішнього моціону верхи застав у кутку старовинної сензали[28] Руфіну в обіймах Кастора (та ще й так примітивно: мулатка знизу, негр зверху). Розсатанів, зауважмо, не тільки через останнє. Чорнопикий одразу ходу, але на Руфінин зойк повернувся. Барон, не тямлячись із люті, шмагав зрадливицю. Кастор вирвав нагая, переламав навпіл і закинув. Натомість його почастували ляпасом, зливою лайки й погроз.

— Та я звелю тебе вихолостити, чорнопикий принце, брудний негритосе!

Скипівши, — чорнопикий там чи брудний, а принц, — Кастор лівою рукою злапав барона за жокейську куртку, а правою затопив у пику. Перестав його товкти лише тоді, як із дому збіглася челядь; у цій метушні було щось святкове — ще б пак, не щодня бачиш, як власника енженьйо збили на яєчню.

Кастор утік, за його голову й чоловіче причандалля обіцяно винагороду. Якби зостався, то не врятувала б пані баронеса, постійна заступниця. Годі за нього заступатись, за цього віроломного негра: хто б подумав, Мадлено, найвродливіший на світі чорношкірий — і така тварюка; мадам злягла, два дні провалялася в постелі, проте оклигала: накльовувалася подорож до Європи в товаристві барона, чим не другий їхній медовий місяць.

А втікач, на борту вітрильника, вантаженого цукром і кашасою, поплив униз по річці Парагуасу і добувся столиці штату. Жертрудес, мати богині вод Ошун, давши йому притулок, вважала, що місто Баїя заблизько від Санто-Амаро, тут небезпечно ховатися негрові, що так провинився: накинув хтивим оком на чесну й цнотливу дружину господаря, а коли спіймав облизня, мерщій кинувся ґвалтувати безталанну й безборонну мулатку; а як застукали на гарячому, давай убивати власника енженьйо. Шпиги з ордером на арешт розшукували його, наймані вбивці з Реконкаво нишпорили по вулицях з наказом порішити на місці.

У трюмі трищогловика Кастор з Баїї поплив в Ільєус. На террейро[29], пильнованих прихильними Ориша[30], в лісах кокосових пальм між Понталем та Олівенсою, його прийняв отець Аролу і рекомендував полковникові Робустіано де Араужо: той хоч і був багатій, а приносив жертву божествам і діставав благословення та поради бабалориша. В какаовому ельдорадо отець Аролу користувався таким самим авторитетом, як сеньйор єпископ: він тут перший, і його влада над сонцем і дощем незаперечна.

5

П’ять років підковував Кастор коней на фазенді Санта-Маріана; тоді ж таки, подорожуючи з караванами віслюків, він почав ночувати у Великій Пастці. Метою його подорожей було місто Ітабуна, точніше, ті криві вулички, де тулилися оселі веселих дівчат, — тут він угонобляв свою стражденну плоть. Тому, хто ласував досхочу смаковитими шматочками, як рідними, так і заморськими, на енженьйо Реконкаво, какаові фазенди на півдні штату здавалися бідними на прекрасну стать.

Щодо решти він був задоволений, за дядьком і то не журився. Навіть якби така змога, назад не вернувся б. Там його доля — лакейство, слухай, що тобі кажуть, і виконуй. Хай ти принц, хай на розкішних лляних простирадлах, на мережаних ковдрах, на атласних покривалах наставляєш роги баронові, навіть у ліжку мадам ти невільник. Щоб вирватися на волю, довелося бити навідліг по обличчю пана, важити головою, відмахати добрі гони й забратися на какаові землі, зате тут ти сам собі хазяїн.

На фазенді жінок нема, і він, щоб зарадити лиху, приставав до в’ючних обозів: знаходив жіноче тепло на бівуаках, на хутірцях, у виселках. Змужнівши, він залишився спокійним і щирим, зберіг простоту й людську гідність, товариськість. Трохи забариться, а дівчата вже питають: де це запропав Факел, свято не свято без нього, душі товариства.

У Санта-Маріані зліпили таку-сяку кузню для потреб фазенди: таврувати худобу, майструвати сідла й кінську упряж, точити ножі, клепати лопати, мотики, коси. Майстер на всі руки, Кастор задля втіхи виготовляв ножі, кинджали, бубонці для збруї, каблучки обдаровувати подружок, залізне справилля для жертвоприношень. Полковник до небес вихваляв майстерність коваля-умільця. Факел підніс фазендейро пару стремен чудової роботи, справжній витвір мистецтва.

Славний цей чоловік, полковник Робустіано де Араужо. Багатий і знатний, а не приндиться, не гне кирпу, з пеонами простий. І все ж куди краще мати власну кузню в якомусь новому виселку, порядкувати самому, без хазяїна над тобою, хоч який він пречудовий. Ось про що мріяв Кастор.

Факел Абдуін вириває полюбовниці Мануела Бернардеса, славетного бандита, корінного зуба, а Збуй-Вік асистує

1

Звичний вечірній гомін у Великій Пастці — тепер це вже польовий табір — зненацька розітнули несамовиті зойки. Вони линули здалеку й наростали крещендо: просто нелюдські зойки. Ой рятуйте, ой смертонька прийшла! Гармонія в руках Педро Цигана, паливоди-гармоніста, вмовкла. Завзяті рондисти опустили підняті карти, табунники й пеони пробуркалися, зірвалися на рівні, повискакували надвір: що за драчка зчинилась? Негр Кастор, що лежав із Збуй-Вік на ліжку, підвівся, дослухаючись.

— Не інакше когось убивають, — зауважила його партнерка.

— Піду гляну, — кинув негр, натягуючи штани. — Я скоро.

— І я з тобою. — Збуй-Вік наставила вуха. — Плач жіночий.

За Великою Пасткою утвердилася лиха слава — та й назвали її так недарма, —